Розділ 1(ч.2). Про наслідки вільного пересування та сусідську зоологію.

Відповісти Рею я не встигла.

Раптом з-за кущів , дзвінко тявкаючи, викотилася друга — така сама біла й кучерява, але сповнена життя та ентузіазму. Вона обгавкала Патрицію, обгавкала Рея, обгавкала свою колишню колегу під стіною, оббігла нас по колу й спинилася, вимагаючи негайних пояснень від усіх присутніх.

Від будинку знову покликали:

— Резедо! Резедо, до мене!

Голос наближався.

— Хапай собаку, — сказала я. — І ховайся.

— Яку? — уточнив Рей, і в цьому уточненні була вся ситуація.

— Нашу. Дохлу.

— Куди?

— Через паркан.

— А ти?

— Я розберуся, що тут сталося. Іди.

Рей нахилився й підняв дохлу болонку. Я стежила уважно, бо не мала уявлення, чого від неї чекати. Виявилось — нічого. Вона обвисла в нього на руках і поклала морду на лікоть.

Він відійшов уздовж стіни, підняв її на витягнутих руках , поклав на гребінь муру. Собака лишилася там, де він її поставив. Рей підтягнувся, сів верхи на камінь, підхопив її однією рукою й зіскочив з того боку. З-за муру долинув глухий удар підошов об землю, і стало тихо.

Я лишилась у чужому саду з папороттю на руках і болонкою поряд. Собака стояла за два кроки від мене й гавкала на Патрицію з тією відданістю справі, з якою маленькі собаки гавкають на все, що більше за них і має зуби.

Замовкла вона рівно тоді, коли з-за теплиці вийшов пан Морвен Тавелін. Він побачив мене й спинився. Пауза тривала рівно ту мить, за яку ввічлива людина вирішує, з чого почати розмову, якої не планувала.

— Пані Ар'єнталь, — сказав він.

— Доброго ранку, — сказала я.

Він підхопив болонку на руки, притиснув до грудей і почав повільно гладити по спині.

— Що ви робите в моєму саду?

— Ловила Патрицію. — Я підняла папороть трохи вище, як речовий доказ. Патриція клацнула пащею, підтверджуючи свідчення.

Пан Тавелін відступив на крок.

— А звідки ви знали, що вона тут?

— Бачила, як вона перелазила через паркан. — Це була чиста правда, якщо не заглиблюватись у деталі на кшталт того, що бачила я вже наслідки. — Поки я обійшла квартал до вашої хвіртки, минуло чимало часу,  вона за той час могла дійти куди завгодно. У вас тут собаки, а вона полює на все, що менше за неї. Тож я вирішила, що чекати біля хвіртки буде довго, і пішла шукати сама. Перепрошую, що без попередження.

— Вона могла налякати Резеду, — сказав пан Тавелін.

— Могла, — погодилась я.

Отже, Резеда — ця.

— У вас же собак три, здається?

— Було три. — Він поправив собаку. — Це Резеда. Люпин удома, спить, він старий і надвір майже не виходить. А Цинія загинула. Майже тиждень тому.

— Як шкода. А що сталося?

— На неї впала ваза. З полиці в оранжереї. Коли я почув і прибіг, було вже пізно. — Пауза. — Була б поранена — я б її вилікував. Але в ній не лишилося життя.

— А де вона зараз?

Морвен важко зітхнув.

— Там, де їй належить, — сказав він нарешті. — Закопана в саду.

— Можна подивитися?

Запала тиша. Я б на його місці теж не одразу знайшла, що відповісти.

— Навіщо?

З усіх можливих реакцій він обрав найрозумнішу. У мене ж розумної відповіді не було, тому озвучила ту, що була.

— Собака все ж сусідська, — сказала я. — Хотіла б віддати шану.

Тут я вперше зрозуміла, що таке дипломатична криза в мініатюрі. Пан Тавелін тримав паузу секунд шість. За цей час він, підозрюю, встиг перебрати всі відомі йому людські й ельфійські причини, з яких сусідка о сьомій ранку вирішила вшанувати пам'ять болонки, і жодна йому не сподобалася.

Але відмовити сусідці, яка хоче вшанувати пам'ять твоєї собаки, — це вже якась окрема категорія нечемності. Він розвернувся й пішов у глиб саду. Я — за ним.

Ми пішли повз теплицю, повз грядки з чимось низьким і фіолетовим, у дальній кінець саду, де росли три старі дерева. Патриція на руках важчала з кожним кроком. Я переклала її на друге плече.

Поховання було під деревами.

Пагорбок насипаної землі, притрамбованої долонею чи лопатою, завдовжки десь із півтора ліктя. Ні дерну поверх, ні квітів, ні камінця. Просто земля.

Я опустила голову й постояла, як належить стояти над сусідською болонкою. Патриція, відчувши урочистість моменту, теж завмерла й прикинулася горщиковою.

Виглядало це, гадаю, пристойно. А поки виглядало, я дивилася.

Грудень тут теплий, дощі йшли позавчора, а на вологій землі за сім днів у Валь'Тієрі проростає все, що має хоч якийсь інтерес до життя. Тут не проросло нічого. Ні бур'янини, ні травинки з країв, куди мала натягтися сусідня трава.

Слідів того, що з цього пагорбка щось вилазило, теж не було. Земля лежала суцільним шаром, без провалів, без тріщин, без викидів по краях. Тиждень цьому насипу чи п'ять днів, на вигляд сказати неможливо.

Я обережно, самим кінчиком, пустила імпульс у траву поруч. Трава відгукнулася охоче — трава завжди відгукується. І це було все, що я отримала. Мій дар показує мені життя рослин, а не те, що лежить під ними. Земля була просто землею, і в мене не було жодного способу дізнатися, є в ній щось чи вже немає.

Пан Тавелін прокашлявся.

— Дякую, — сказала я, підіймаючи голову. — Мені, певно, час.

Він провів мене до хвіртки. Хвіртка, до речі, була замкнена зсередини на клямку. Пан Тавелін відсунув її вільною рукою, притримуючи Резеду другою, і, здається, не помітив у цьому нічого вартого уваги.

— Пані Ар'єнталь, — сказав він, відсуваючи засув. — Наступного разу попереджайте.

— Обов'язково.

— І пильнуйте за своєю рослиною. — Він відчинив хвіртку. — Це не вперше, коли я помічаю її в саду.

— Перепрошую, — сказала я щиро. — Більше не повториться.

Це була неправда, і ми обоє це розуміли.

Удома на мене чекала повна вітальня.

Болонка сиділа посеред килима, опустивши голову й притиснувши вуха. Хвіст лежав рівно. Печаль була всесвітня й, судячи з пози, невиліковна.