Розділ 1. Про наслідки вільного пересування та сусідську зоологію

Ксандра. Валь'Тієр

Я прокинулася від тиші.

Якщо в кімнаті тихо, значить, щось сталось. Нормальний ранок у міському будинку Алвера починався з клацання пащі десь на підвіконні й з рівного, ледь чутного шурхоту на шафі, де Бенедикт улаштував собі спостережний пункт після того, як Лессарія делікатно попросила його не займати люстру у вітальні. Тиша означає рівно одне: у кімнаті більше немає ні папороті, ні павука.

Я сіла в ліжку й перевірила обидві точки. Шафа порожня. Горщик у кутку — той, який Патриція тепер використовувала винятково як спальне місце й офіційну адресу, — порожній теж, з ямкою посередині й розкиданою навколо землею.

Обоє пішли. Знову.

За Бенедикта я не хвилювалася. Бенедикт — павук флегматичний, стратегічний і глибоко байдужий до всього, що не пахне залишковими еманаціями. Зараз він майже напевно був у майстерні діда, на полиці з накопичувачами, де тихо й методично саботував безмагічну дієту.

Алвер досі вдає, що не помічає. Бенедикт досі вдає, що худне. Обидва задоволені.

А от Патриція — це вже питання.

Раніше з Патрицією було просто. Достатньо було не пускати до кімнати котів. Кіт заходив, Патриція мружила око, кіт передумував і йшов жити далі. Усі лишалися при своїх.

Відколи Ілларіс на болотах подарував їй шість ніг, схема ускладнилася. Тепер котів треба не пускати до Патриції, а Патрицію — до котів. І до собак. І до птахів. І взагалі до всього, що рухається, дихає або має необережність шурхотіти в кущах. Одного разу вона спробувала відкрити полювання на Бенедикта — і того ж вечора я три години виплутувала її з павутиння, вислуховуючи від обох сторін версії, викладені виключно клацанням. Відтоді Бенедикта вона не чіпає.

Усе інше — за розкладом.

Я вже натягувала штани, коли з-за паркану долинуло дзявкотіння. Високе, істеричне, на дві октави вище за все, що здатна видавати нормальна тварина.

Тільки не це.

За тим парканом живуть Тавеліни. Пані Аеліна Тавелін викладає літературу в Ельфійській школі магії — тій самій, де я проходжу практику, — і мене вона недолюблює. Найгірше, що недолюблює за діло. Увесь мій багаж місцевої літератури складається з трьох книжок, які мені колись позичила Віллоу, і одна з них — «Серце Зимового Лорда». Про це я на першому ж занятті повідомила чесно, бо вважала, що чесність тут доречніша за імпровізацію. Помилилася. Тоді я про всяк випадок за три ночі перечитала Звід законів Естерону — від передмови до додатків, — і на наступному занятті згадала про це як про доказ серйозних намірів. Пані Тавелін мовчала довго. Відтоді ми з нею читаємо ті самі тексти й доходимо настільки різних висновків, що інколи я підозрюю: нам видали різні примірники. Мою письмову роботу про мотиви героїні класичної поеми вона повернула з двома словами на полях: «Це юриспруденція».

Пан Морвен Тавелін, ботанік-дослідник, натомість поставився до мене прекрасно. Точніше — до Патриції. Побачивши її, він засяяв, назвав унікальним випадком спонтанної мутації життєвих каналів і попросив дозволу зробити заміри та «зняти кілька показників з живого зразка». Патриція такої честі не оцінила. Патриція взагалі має власну думку щодо слова «зразок». Показників він так і не зняв, зате з того дня оголосив мені сусідську війну на дипломатичному рівні, а Патриція йому — на польовому. Страждають, як це зазвичай буває, ні в чому не винні: три болонки, названі на честь рослин.

Дзявкотіння за парканом перейшло в захлинання.

Обходити квартал до хвіртки, стукати, чекати, поки відчинять, і ввічливо пояснювати, чому моя кімнатна папороть опинилася в чужому саду, часу не було. Кожна хвилина зволікання цілком могла зменшити поголів'я болонок у родині Тавелін.

Самих болонок мені було не надто шкода. Але їхня загибель означала б остаточний кінець сусідських відносин, а мені ще складати залік.

Я присіла біля паркану, поклала долоню на землю й пустила імпульс у дикий виноград, який Алвер терпів на стіні виключно тому, що Лессарія вважала його гарним. Виноград зрозумів мене з півслова й пішов угору канатом. Правда, десь у процесі я думала про болонок — і ліана вийшла злегка зубатою. Я вирішила, що розберуся з цим пізніше, і полізла.

Я вже сиділа на паркані, коли позаду пролунало:

— Ти куди?

Вікна Рейнара виходять на цей бік. Він стояв у відчиненому вікні, спираючись рукою на раму, і, судячи з волосся, прокинувся приблизно тридцять секунд тому.

— Там Патриція і болонки, — сказала я. — Якщо я не покваплюся, болонок може вже й не бути.

І стрибнула, не чекаючи відповіді.

Приземлилася м'яко. Тренування в Цитаделі — річ спірна з погляду педагогіки, але ходити безшумно там навчали як слід, і в саду професорки літератури ця навичка нарешті знайшла гідне застосування. Трава була мокра, я пішла вздовж живоплоту, обираючи, куди ставити ногу.

З боку будинку грюкнули двері. Хтось побіг доріжкою, гукаючи:

— Резедо! Резедо, до мене!

Резеда до нього не збиралася. Резеда була зайнята.

Я пришвидшилась і пішла на голос — той, що гавкав. Обігнула теплицю, і сад закінчився кам'яною стіною.

Біля стіни, притиснута до неї, стояла болонка. Біла, кучерява, розміром із хлібину. Вона гавкала, дерла кігтями камінь і намагалася втиснутися в нього всім тілом.

За півтора крока від неї, розпластавшись на всіх шести коренях, підкрадалася Патриція. Пагони вона притиснула до землі, паща була роззявлена, жовте око не кліпало. Наступала вона повільно, з паузами, з тим особливим смаком, з яким роблять справу, яку не збираються завершувати надто швидко. Полюванням це можна було назвати з натяжкою. Це була гра.

— Патриціє, — покликала я.

Вона озирнулася. Одне жовте око зупинилося на мені рівно на секунду, потім пагін смикнувся вбік — «не заважай» — і папороть повернулася до справи.

Я підійшла й підхопила її на руки.

Вона важча, ніж здається. Коріння одразу обвило мій лікоть, паща обурено клацнула біля вуха, і я вже готувала промову про сусідів, заліки й міжвидову дипломатію.