Епілог

Ксандра

Минув тиждень, відколи ми повернулися, і я нарешті могла сказати фразу, яку ще місяць тому вважала б поганою прикметою: у нас із Реєм усе добре.

Просто добре. Без таємниць, без фіктивних наречених, без міток, про які треба здогадуватися самотужки. Виявилося, що коли двоє людей просто розмовляють, а не ходять колами одне навколо одного, життя стає підозріло простим. Я все чекала, де підступ. Підступу не було. Я потроху звикала.

Наступного дня після приїзду студентів влаштували прийом на честь новоприбулих. Схоже, ельфи, як і люди, полюбляють бали з будь-якої нагоди — підозрюю, якби обмін зірвався, прийом влаштували б на честь того, що ніхто не приїхав. Було світло, музика і страви, назв яких не знав навіть Рей.

Але запам'ятався той день не прийомом.

По обіді до школи прибув інспектор Ріт — і заарештував Беатріс. Тихо, без сцен, у її ж кімнаті. А тієї ж ночі вона втекла. Куди і як — ніхто не знав. Ріт ходив чорніший за оскурське небо, і питань після цієї втечі стало більше, ніж було до арешту. Я ловила себе на тому, що ніяк не можу скласти Беатріс докупи: для всього, в чому її звинувачували, вона була якась... замала.

Ілларіс поїхав ще в день прибуття студентів. Зайшов попрощатися, сказав «у справах», на уточнення посміхнувся так, що стало ясно: уточнювати марно. Десь на кілька тижнів.

У рештці новин панував побут — якщо це слово взагалі застосовне до нашого товариства.

Ренні безперервно сварилася з Тареном. Це було б буденно, якби йшлося про когось іншого, але я за весь час знайомства жодного разу не бачила, щоб Ренні з кимось сварилася — вона зазвичай просто дивиться на людину, і людина сама розуміє, в чому помилялася. А тут — суперечки. Щодня. Про руни, про артефакти, про те, як правильно вимовляти ельфійські слова і чи можна перебудовувати чужу схему замка, «якщо вона очевидно неоптимальна». Тарен, який все життя не смів зайве слово сказати жінці, сперечався у відповідь — і, здається, отримував від цього неприховане задоволення. Я спостерігала за цим із дослідницьким інтересом і поки що не втручалася.

Бенедикт сидів на безмагічній дієті. Після арени він уперто не бажав зменшуватися, і я все ж намагалася привести його до більш-менш пристойних розмірів — хоча б таких, щоб гості маєтку не сахалися. Бенедикт дієту саботував: знайшов у кабінеті Алвера полицю з артефактами й полював там на залишкові еманації. Алвер вдавав, що не помічає. Здається, ці двоє знайшли одне одного.

А Кайден побачив, як Патриція вільно бігає маєтком на своїх шести коренях, — і його охопило почуття справедливості.

— Це нечесно, — заявив він. — Чому вона бігає, а Патрік прикутий до горщика?

І тепер Кайден із нетерпінням чекав повернення Ілларіса, який єдиний розумівся на модифікації бойових рослин достатньо, щоб приробити Патріку ноги. Усі інші чекали цього повернення з жахом. Бо одна річ — Патриція: вона просто ловить мух, ну, іноді когось гризе, але це рідкість, і її лише не треба провокувати. І зовсім інша річ — Патрік, який плюється вогнем. Патрік, який плюється вогнем і пересувається, — це вже не кімнатна рослина, це стихійне лихо на шести лапах.

Утім, мушу визнати дивне: з кімнати Кайдена досі не валив дим. Жодного разу. Ані пожежної тривоги, ані обвуглених меблів. Чим він там його годує і про що вони домовилися — лишалося загадкою, але факт є факт: Кайден умів із ним розмовляти. Можливо, чоловічий характер справді шукає порозуміння з чоловічим характером.

І от сеанс з батьками.

Дзеркало стояло в підвалі — у тій самій «ритуальній залі», з якою Алвер майже змирився: принаймні він власноруч поставив там нормальне освітлення і два крісла, що в його виконанні дорівнювало капітуляції. На сеанс ми спустилися удвох із Реєм.

Я надрізала палець, торкнулася скла, сказала слова. Дзеркало потеплішало — і з темряви проступили двоє.

Я одразу відчула: щось не так. Тобто — не так, як завжди. Мати стояла рівно, як стояла все життя, але в поставі з'явилося щось незвичне. Батько поруч усміхався — не стримано, як заведено на Оскурі, де емоції — валюта, якою не розкидаються, а просто усміхався.

— Що сталося? — спитала я замість привітання. На Оскурі так і вітаються, якщо чесно.

Батьки перезирнулися. Цей погляд я знала: «є новина, і ми ще не вирішили, з якого боку її подавати».

— У тебе буде брат, — сказала мати.

У підвалі стало дуже тихо.

— Брат, — повторила я.

— Хлопчик, — підтвердила мати таким тоном, наче зачитувала результат розвідки. — Цілителі впевнені.

І поки я переварювала саме слово «брат», у голові вже клацнуло друге — холодно й чітко, як завжди клацає в мене все, що стосується Оскуру. Хлопчик. На Оскурі. Син Верховної жриці — і чоловік без прав, власність, порожнє місце, якому в кращому разі світить браслет фаворита.

— Ви переїздите, — сказала я. Не спитала.

— Ми переїздимо, — сказала мати. — На Естерон.

Батько нічого не додав. Йому й не треба було — за нього говорило обличчя.

— Домен залишається на Тіану, — продовжила мати діловито, наче перелічувала пункти угоди. — Вона готова. Амбіцій у неї вистачить на трьох, а розуму — щоб ці амбіції пережити. Я контролюватиму її через дзеркало. Іноді — через портал, перші роки без нагляду її лишати не можна. Але жити будемо там.

— Нам потрібен буде маяк із твого боку, — сказав батько. — На крові. Ти все ж найближча рідня, Ксандро.

— Звісно, — сказала я.

Голос прозвучав рівно, але всередині рівним не було нічого. Я була в шоці — і не тому, чому можна було б подумати. Не через кров: у нашій родині це нормально. І не тому, що я не рада: батько повертається додому, у світ, за яким тужив двадцять років, — про таке я й мріяти не наважувалася.

Мені просто стало шкода.

Місцевих квітів — отих, безсоромно яскравих, у які я колись приземлилася, вилетівши з порталу. Ельфів, які щиро вважають, що бачили в житті все. І маму — бо вона ще не знає, який тут яскравий світ. Моя мати все життя не терпіла нічого яскравого й безкорисного, а квіти, на її думку, — це саме воно і є: яскраве, безкорисне і займає місце, на якому могло б рости щось отруйне й практичне. Я спробувала уявити Зерію вал'Корвус посеред клумби перед Академією Вайтстоун — і не змогла. Точніше, змогла, і саме тому мені стало шкода всіх учасників цієї сцени одночасно.