Розділ 39(ч.2). Про повернення, зустрічі та питання спадковості

Патрицію та Бенедикта вирішено було залишити в маєтку — щоб не шокувати новоприбулих просто з порога. Патриція образилась і демонстративно вкорінилася посеред вітальні. Бенедикт, тепер завбільшки з відгодованого кота, влаштувався на каміні, звідки оглядав приміщення з виглядом нового власника. Лессарія сказала, що вони чарівні. Бабуся взагалі дивовижна жінка.

І ось ми стояли перед Ельфійською школою магії та чекали.

Дорожні карети з'явилися з-за повороту вервечкою — я нарахувала сім. Припускаю, що в ельфійських лісах давно не було такого насиченого дорожнього руху; принаймні двоє місцевих спостерігали за процесією з виразом натуралістів, що фіксують рідкісну міграцію.

З першої карети вийшла дівчина, яку я начебто знала — здається, ілюзіоністка з випускного курсу. А слідом за нею вийшла Беатріс.

Вийшла — і завмерла, шукаючи когось поглядом. Мені навіть не довелося вгадувати, кого.

Рей поряд зі мною теж якось зібрався. Не злякано — ніяково. Так стоїть людина, в якої лишилася незакрита справа, і справа ця щойно вийшла з карети.

— Вам треба поговорити, — сказала я.

Бо й справді було треба. Я не збиралася вдавати, що Беатріс не існує: невирішені питання мають погану звичку вирішуватися самі, у найгірший момент і не на твою користь.

— Так, — сказав Рей. Видихнув — наче пірнути зібрався — і пішов назустріч своїй нареченій. Майже нареченій? Колишній майже нареченій?

Я подивилася йому вслід і вирішила, що щиро сподіваюся: до вечора вони визначаться зі статусами. Вести облік цих формулювань мені вже набридло.

З третьої карети вийшла Ренні.

Я була страшенно рада — і здивована, бо про її участь в обміні ніхто мені не казав, — і вже поспішила назустріч, коли помітила, що слідом за нею з карети вибрався Кайден. Побачив мене, прояснів усім веснянкуватим обличчям і теж рушив назустріч — несучи перед собою щось накрите тканиною. Ніс він це «щось» дуже обережно. Так носять або вибухівку, або весільний торт, і щодо Кайдена я б не виключала жодного з варіантів.

Краєм ока я помітила, що з однієї з наступних карет виходить професор Тиндаль — особисто, з Сольвірою в руках, яку він, вочевидь, не довірив би й королю. А за ним спускався якийсь змучений на вигляд студент із Маргариткою в горщику. Маргаритка виглядала бадьоріше за студента.

— Ксандро! — Кайден дійшов першим. — Нам треба поговорити. Просто негайно. І бажано в місці, де немає займистих предметів.

Я подивилася на нього. Потім на пакунок. Пакунок ледь помітно ворухнувся.

— Кайдене, — обережно сказала я, — що в тебе там?

— Це краще показати, ніж пояснити, — сказав Кайден з інтонацією людини, яка вже пробувала пояснити й має гіркий досвід.

— Тобі справді треба це побачити, — підтвердила Ренні, обіймаючи мене. Голос у неї був рівний, але в очах стояло те особливе світло, яке з'являється в Ренні, коли всесвіт підкидає їй нерозв'язну задачу. — Я поки заселюся. Поговоримо потім — і не думай, що ти відкрутишся від повної версії подій. Чутки ходять фантастичні, я хочу першоджерело.

Але тут до новоприбулих підійшли супровідники — показувати кімнати, — і Кайдена, попри весь його опір, понесло загальним потоком. Пакунок він не віддав нікому.

— Я дочекаюся! — пообіцяла я йому вслід.

Чекала я недовго й не сама. Звідкись — він завжди з'являвся «звідкись», підозрюю, це частина його дару — поряд виник Ілларіс.

— І що ти тут робиш? — поцікавився він.

— Зустрічала студентів. Тепер чекаю Кайдена. І Рея.

— Отже, — Ілларіс схилив голову набік, — таки повернула свого Рейнара.

— Повернула, — сказала я.

— Розкажеш?

— Розкажу.

І я розповіла. Маяк, ритуальну залу, мітку, що повернулася разом зі мною, угоду з Тіаною, турнір, балахон жриці,

На цьому місці Ілларіс підняв брови.
— Балахон жриці?
— Не суди. Він був функціональний.

Потім про патрицію під балахоном, Бенедикта й чорні кулі, клітку, яка раптом стала замалою для дракона. Ілларіс слухав мовчки, лише іноді посміхався — у місцях, які я особисто смішними не вважала, але сперечатися з ним  про почуття гумору справа невдячна.

А коли до нас нарешті підійшов Рей, Ілларіс подивився на нього — і не стримав сміху.

— Ти що, розповіла? — спитав Рей.

— Вибач, — сказала я.

Рей нічого на це не відповів. Натомість демонстративно обняв мене однією рукою за талію — рухом, який не означав нічого, крім «це моє», — і лишився стояти так, дивлячись на Ілларіса з підкресленою привітністю. Ілларіс оцінив. Ілларіс, по-моєму, отримав від цього окреме задоволення.

— А як же твоя наречена? — поцікавився він. Тон був звичний, легкий, дражливий — але питання він поставив якось аж надто швидко.

— Усе владнав, — сказав Рей.

Ілларіс задумливо схилив голову набік. Потім перевів погляд на гостьове крило — те саме, з якого щойно вийшов Рей, — і нічого більше не спитав.

Що саме він там владнав і в яких формулюваннях — я вирішила обговорити потім. Наодинці. Деякі розмови не ведуться на площі перед школою, особливо коли в співрозмовника таке обличчя: спокійне, але втомлене, як після важкої фізичної праці. Розмови з Беатріс, підозрюю, до неї і прирівнюються.

Та й до нас уже поспішав Кайден — із тим самим пакунком у руках і рішучістю на обличчі.

— Місце без займистих предметів, — нагадав він.

— Полігон, — підказав Ілларіс. — Тут, за рогом школи. Камінь, пісок і захисні контури. Якщо вам потрібне безпечне місце — безпечнішого в лісах немає.

Полігон і справді виявився просто за рогом. Кайден дочекався, поки ми станемо півколом, урочисто поставив пакунок на землю — і зняв тканину.

Ми дивилися. Усі троє. З однаковим виразом.

— Це що? — спитала я нарешті. — Тобто... хто?

— Це що таке... — відмер Рейнар.

— Це Патрік, — урочисто сказав Кайден. — Син Патриції. Знайомтеся.

Я дивилася й не могла скласти докупи. Той паросток. Маленький зелений пагінець, який відділився від Патриції тижні зо два тому — ще до балу, до всього, — і про який, здається, забули всі. Всі, крім Кайдена.