Розділ 39. Про повернення, зустрічі та питання спадковості

Ксандра

На диво, все пройшло цілком за планом.

Я навіть не одразу зрозуміла, що мене в цьому бентежить. Потім згадала: мої плани так не працюють. Мої плани зазвичай тримаються рівно до першого повороту, а далі починається імпровізація. А тут — шість годин лісом верхи на драконі, потім робочий одяг, віз із провізією, тракт, цитадель. Жодної погоні. Жодної катастрофи. Я всю дорогу чекала, де ж підступ, і не дочекалася. Підозрюю, річ у тім, що план складала мати, а не я.

Хоча зовсім без пригод не обійшлося.

Патрицію та Бенедикта ми сховали серед провізії, і якщо Бенедикт поставився до ролі вантажу з професійною незворушністю, то Патриція вважала, що мішки з коренеплодами — це особистий виклик. Пагони лізли назовні з упертістю, гідною кращого призначення, і мені доводилося всю дорогу прикривати їх то ліктем, то кошиком. Двічі з воза вилетіла павутина — Бенедикт реагував на придорожніх комах за звичкою, не зважаючи на конспірацію. Добре, що обидва рази це сталося не посеред міста, і ніхто не помітив. Принаймні я сподіваюся, що ніхто. На Оскурі «ніхто не помітив» — поняття умовне.

Рей дивився на Карс мовчки, але обличчя в нього було промовисте. Так дивляться на місце, з якого хочеться забратися якнайдалі й бажано назавжди. Я його розуміла: після Вайтстоуна з його квітами на кожному розі, фонтанчиками й білим каменем Карс мав видатися дещо похмурим. Сірий камінь, сірі стіни, вузькі вікна, що дивляться на вулицю, як бійниці, бо вони, власне, і є бійниці.

Та справа була не лише у квітах.

Я впіймала себе на думці, що дивлюся на Карс приблизно так само. Це був мій світ — я знала, як тут ходити, як тримати спину, на кого не дивитися й де в натовпі стоять ті, хто стежить. Усе це вмикалося саме, як дихання. Але вдома я себе більше не відчувала. Десь між «Бронзовим ключем», полігоном Ворстона й оранжереєю Тиндаля дім непомітно переїхав — і мені хотілося назад, на Естерон, до легких Потоків, до повітря, яке не треба проштовхувати в легені силоміць.

І ще я подумала — вперше по-справжньому подумала, — наскільки ж важко батькові даються ці двадцять років. Він бо народився там, де повітря легке.

У цитаделі домену Рей нарешті переодягнувся в нормальний одяг. Я теж.

А вже за годину після прибуття ми прощалися з батьками.

Швидко. По-нашому. Мати оглянула мене тим самим поглядом — як клинок на щербини, — сказала «думай головою» і на пів секунди довше, ніж належало, затримала руки на моїх плечах. Батько обійняв мовчки. Реєві мати сказала щось коротке оскурською; перекладати він не попросив, а я не стала. Судячи з того, як він випростався, переклад йому й не знадобився.

Потім був батьків портал у його лабораторії —руни, знайомий дзвін натягнутого світу, — і ривок маяка з того боку. Тарен спрацював чисто: висмикнув нас обох і викинув просто в підвал маєтку Алвера.

Дід зустрічав нас особисто.

Я багато чого бачила на обличчі лорда Алвера Ар'єнталя за час нашого знайомства — крижану ввічливість, владність, навіть, одного разу, щось підозріло схоже на теплоту. Але такого виразу не бачила ще ніколи. Так дивиться людина, яка п'ятсот років будувала бездоганну репутацію, бездоганний дім і бездоганний підвал — і яка щойно усвідомила, що з її власної згоди цей підвал перетворили на ритуальну залу для магії крові. Руни на підлозі ще світилися. Тарен ніяково тримав миску.

— З поверненням, — сказав Алвер таким тоном, наче підраховував збитки. Підозрюю, репутаційні.

— Дякую, діду, — сказала я. — У тебе чудовий підвал. Дуже функціональний.

Алвер вирішив це не коментувати. Натомість повідомив новину: сьогодні, вже за кілька годин, до ельфійських лісів прибувають студенти за обміном від Академії Вайтстоун. І якщо вже ми повернулися так вчасно, то будемо серед тих, хто зустрічає. Це не звучало як пропозиція.