Розділ 37. Про мітки та зізнання

Унизу пропливли стіни Цитаделі, потім — пустка, потім ліс. Оскурський ліс — темний, похмурий, із багряним листям. Дерева тут росли тісно й мали вигляд, що не надто схвалював сторонніх.

— Спускайся, — гукнула Ксандра крізь вітер, коли під ними потяглося суцільне багряне шатро крон. — Тут. Уже досить.

Дракон, який саме напружено зважував, на скільки ще його вистачить із таким вантажем, був тільки за.

Він знайшов галявину — невелику, оточену багряним лісом, — і сів важко, здійнявши хмару листя. Ксандра зіскочила, не чекаючи запрошення. Патриція сповзла на землю й одразу подалася досліджувати кущі. Бенедикт із гідністю влаштувався на пеньку.

Перетворення назад Рей переживав, як завжди, без захвату. Луска зійшла, тіло стиснулося, і за хвилину на багряному листі стояв Рейнар Глейсборн — живий, вільний, в іншому світі й абсолютно, традиційно ні в чому.

Він не став цим перейматися. Принаймні не першої миті. Першої миті він зробив крок до Ксандри, обняв її — міцно, по-справжньому, як не дозволяв собі жодного разу за всі ці місяці, — і поцілував. Вона відповіла. Не одразу — на півсекунди завмерла від несподіванки, — але відповіла.

— І все ж, — сказав він трохи згодом, не відпускаючи її, — за книжками це дракони викрадають принцес. — Він перевів подих. — І ніяких більше ельфів.

— Угу, — сказала Ксандра кудись йому в шию.

— Я серйозно.

— Я почула.

Рей озирнувся на галявину, на багряний ліс, на власну цілковиту відсутність одягу — і дійшов висновку, що деякі розмови краще вести вдягненим.

— Ксандро.

— М-м.

— Чи не могла б ти заплющити очі. — Він кашлянув. — І позичити мені балахон.

Ксандра опустила погляд. Опустила — і зупинила його не там, де він боявся, а вище. На лівій ключиці. Там, де блідій шкірі, лежала мітка. Тонкий візерунок, якого ще кілька тижнів тому не було. Рей знав, що він там, — відчував, відколи той з'явився, — але якось не передбачив, що вона роздивлятиметься його ключицю саме зараз.

Вона дивилася на нього кілька секунд, і вся легкість сповзла з її обличчя.

— Що це, — сказала вона. Не запитання. — Що це таке.

Рей опустив погляд на власну ключицю. Подумки сказав кілька слів, яких Еларіон, певно, не схвалив би. Попався.

— Балахон, — сказав він замість відповіді. — Будь ласка. І очі заплющ. Я вдягнуся, і поговоримо. Обіцяю.

Ксандра примружилася — підозра в ній билася з практичністю, — але взялася за край балахона й потягла через голову.

— Стій, — раптом сказав Рей.

Вона спинилася.

— У тебе під ним є одяг? — спитав він.

— А яка різниця? — Ксандра подивилася на нього, мов на людину, що ставить дивні запитання в дивний час.

Рей промовчав.

— Є, — сказала вона нарешті, з виразом легкої зневаги до всього людського роду. — Є під ним одяг. Не хвилюйся за свою честь. Чи за що там хвилювалася та Елара з Зимового Лорда.

Вона стягнула балахон і кинула йому. Під балахоном виявилися звичні штани й туніка — практичні, темні, жодних рюшів. Рей упіймав тканину й одягнувся швидше, ніж будь-коли в житті.

— Можна, — сказав він.

Ксандра розплющила очі. І одразу, без переходу:

— Тепер, — сказала Ксандра, щойно він застебнув балахон, — поясни, чому ти не сказав, що в тебе теж мітка.

Рей зупинився.

— Чому «теж»?

Замість відповіді Ксандра простягнула руку долонею донизу. На тильному боці кисті лежав тонкий золотий візерунок — вигадливий, чужий, такий, що від нього хотілося відвести погляд. Рей подивився на мітку. У його світі мітка означала одне-єдине, і це одне він носив на власній ключиці. Тож висновок напросився сам.

— Чия вона? — спитав він, і голос знову впав на півтону. — Ельфа?

Ксандра витріщилася на нього так, наче він бовкнув щось украй дивне навіть за її мірками.

— Чому ельфа? — щиро здивувалася вона. — Богині.

Рей відкрив рот. Закрив. Слово «Богині» ніяк не вкладалося в картину, яку він щойно так зручно собі намалював.

— Богині, — повторив він.

— Богині, — підтвердила Ксандра. — А в тебе чия?

Рей завагався. Питання здавалося простим рівно доти, доки він не спробував на нього відповісти.

— Твоя, — сказав він. І, відчувши, що це звучить не зовсім так, поправився: — Тобто моя. Тобто... — Він спинився. Щось у цій розмові не сходилося, і не сходилося давно. — Слухай. Поясни спершу ти. Що означає твоя мітка.

Тут Ксандра, схоже, теж почала здогадуватися, що вони говорять про різні речі. Вона опустила руку.

— Це мітка жертви, — сказала вона рівно. — Темної Богині. З'являється в обранки — тієї, кого Рада покладе на вівтар під час кривавого бенкету. Я отримала її чотири місяці тому. — Вона сказала це спокійно, без театру, як кажуть про погоду. — Через неї я й опинилася на Естероні. Вибір був простий: вівтар або інший світ. Я обрала те, де з мене не зливають кров. На Естероні вона зникла. А щойно я ступила додому — повернулася. Звідси, до речі, і весь сьогоднішній маскарад.

Рей дивився на золотий візерунок на її руці й відчував, як холод усередині — не магічний, справжній — повзе вгору хребтом.

— Тобто, — повільно сказав він, — зараз ти маєш іти на вівтар.

— За їхньою логікою — так, — сказала Ксандра. — За моєю — ні. Я планую знову піти на Естерон, перш ніж хтось устигне нагадати мені про мої обов'язки перед Богинею. — Вона глянула на нього. — А тепер ти. Судячи з твого обличчя, у тебе мітка означає щось зовсім інше.

— Так, — сказав Рей.

— То що вона означає?

Рей подумав, як це пояснити людині, яка щойно повідомила, що її власна мітка — запрошення на той світ.

— Я дракон, — почав він.

— Те, що ти дракон, я помітила, — сказала Ксандра. — Десь між пустелею та Оскуром. Мітка що означає? Підпис «дракон» — для тих, хто не помітив?

— Не зовсім, — сказав Рей. Кутик губ у нього сіпнувся проти волі. — Це підпис, що дракон уже зайнятий.