Розділ 36. Про турніри та правильні методи

Рейнар Глейсборн

Браслети на зап'ястях Рей вивчив досконало ще в темниці — часу там було вдосталь, а інших розваг не передбачалося. Висновок він зробив швидко й невтішний. Метал глушив магію намертво: лід не йшов, потоки впиралися в невидиму стіну й поверталися, наче він намагався зачерпнути воду решетом.

Але був нюанс, про який ті, хто застібав браслети, схоже, не подумали.

На дракона браслети не діяли.

Браслети тримали мага. Дракона вони не стосувалися — той дрімав під людськими каналами, де ніякий метал його не діставав, і за потреби Рей міг випустити його будь-якої миті. У теорії.

На практиці теорія впиралася в незручні дрібниці. Світ був чужий. Мови він не знав. Куди тут летіти, де вихід, що чекає за стінами цієї споруди — він не уявляв навіть приблизно. Обернутися на дракона посеред ворожого світу й полетіти навмання — це був не план, а спосіб швидко з'ясувати, наскільки великі тут неприємності.

Клітка, в яку його помістили десь з годину тому, заслуговувала окремої поваги. Зроблена була з якогось темного матеріалу, схожого водночас на камінь і на кістку. Поверх матеріалу лежала магія: руни тяглися по прутах рівними рядами, час від часу пробігаючи блідими спалахами, наче хтось перевіряв, чи все на місці. Рей один раз торкнувся прута — обережно, кінчиком пальця. Прут відповів коротким уколом, від якого звело зуби. Більше Рей не експериментував. Дракон, до речі, теж не радив.

Тож поки що Рей робив єдине розумне, що міг: сидів і дивився.

А подивитися було на що.

Клітку поставили скраю величезної арени — круглої, з кам'яними ярусами, на яких сиділи глядачі. Жінки переважно. Рей уже встиг звикнути, що в цьому світі рішення ухвалюють жінки, а чоловіки — ну, чоловіки сидять у клітках скраю арени, наприклад.

Арена розгорталася внизу — і це було видовище. На дні — болото: темна, масна, лиховісно тиха твань. А над болотом, метрів за два-три, починалася конструкція: перекладини, стовпи, канати, мотузяні драбини, хисткі містки, що з'єднували платформи на різній висоті. Усе це нагадувало гібрид полігона Ворстона з павутиною, яку плів би павук із серйозними психологічними проблемами.

На конструкції стояли жінки. Рей порахував — одинадцять. Усі в легкому бойовому одязі, у кожної в руках довга жердина.

Одинадцять.

Він окинув поглядом клітку, в якій сидів, потім — одинадцятьох жінок, які прибули, щоб за нього битися, і подумав, що його уявлення про власну популярність потребувало серйозного перегляду. Серед учасниць він упізнав одну — за гладким чорним волоссям. Тіана.

Десь нагорі вдарив гонг.

Бій почався — і тут Рей здивувався вдруге. Він готувався до кривавої бійні. Зважаючи на все, що встиг дізнатися про цей світ, він очікував чогось на кшталт «остання, що вижила». Натомість жінки билися на жердинах: довгими палицями штовхали одна одну, чіплялися за канати, збивали суперниць із помостів. Уся мета, як поступово зрозумів Рей, полягала в тому, щоб скинути іншу в болото. Хто впав — той вибув. Жодної крові. Жодної магії. Жодної зброї, гострішої за дерев'яну палицю.

Перша впала швидко — її скинули вдвох, нечесно, але правил проти «нечесно» тут, схоже, не існувало. Друга протрималася довше й полетіла в болото з ефектним сплеском і добірною лайкою.

Третьою впала Тіана.

Рей цього не очікував. Вона билася добре — холодно, точно, без зайвих рухів. А потім дві суперниці затиснули її на вузькому містку, одна підбила жердину, друга штовхнула в плече — і Тіана, втративши опору, полетіла вниз. У болото вона ввійшла чисто, майже акуратно, наче навіть падаючи не бажала втрачати гідність.

Рей провів її поглядом і подумав одне: цікаво, чи вигадав Еларіон план Б. Бо якщо ні — то приблизно зараз був найкращий час почати.

Він відірвав погляд від арени, де вже не було на що чекати, і почав роздивлятися навколо. 

Погляд неквапом ковзнув по кам'яних ярусах, по проходах, по відсторонених обличчях глядачок — і зачепився за процесію жриць.

Темні балахони, глибокі каптури, повільний урочистий крок. Процесія рухалася проходом до арени — звичне видовище, на яке ніхто й не дивився. Окрім однієї деталі.

Одна зі жриць ішла дивно. Серед однакових темних балахонів вона рухалася… неправильно. Усі йшли рівно, плавно, з тією відстороненою величчю, з якою на Оскурі, вочевидь, належало ходити жрицям. А ця дріботіла. Спотикалася. Раз у раз присідала, наче поправляла щось унизу, біля самої землі, і знову випростувалася з підкресленою гідністю.

Рей придивився. З-під подолу балахона на мить висунулися кілька темно-зелених пагонів, обмацали камінь і втягнулися назад.

Що за…

Жриця зупинилася. Швидко, сторожко роззирнулася й тицьнула ногою кудись під балахон. Заклик до порядку був недвозначний.

Заклик проігнорували. З-під тканини, замість сховатися, висунулося жовте око й обурено втупилося вгору, у того, хто посмів. Жриця ледь чутно шикнула. Око зникло. Пагони втягнулися. Процесія — точніше, та її частина, що складалася з однієї жриці з рослиною під одягом, — рушила далі, так само дрібно й незграбно.

Рей дивився на це з тим особливим відчуттям, у якому захват змішувався з цілковитим невіренням. Він не очікував побачити тут Ксандру. Він узагалі багато чого не очікував, але це — особливо.

На арені тим часом лишилося п'ятеро. Болото під ними весело булькало, поповнюючи колекцію.