Розділ 35 (частина2). Про мітки, браслети та запасні плани

Мати на мить завмерла.

— Ліра в темниці, — сказала вона. — Але... — І перевела погляд на батька.

Батько мовчав. Тож мати продовжила сама:

— Я намагалася її допитати. Про те, що сталося.  Але на ній стоїть блок. Хтось добре попрацював, перш ніж вона потрапила до нас. — Зерія говорила рівно, надто рівно. — Зараз вона в поганому стані. Майже нічого не пам'ятає. І весь час говорить про тіні на стінах.

Тіні на стінах.

Десь усередині холодно клацнуло, як замок, що став на місце.

Про тіні на стінах мені вже говорили. Інспектор Ріт, на Естероні, коли розповідав про Ґранта: той перед допитом раптом утратив пам'ять і, схоже, рештки здорового глузду — і теж торочив про якісь тіні. Тоді я подумала на Беатріс: надто вже зручно все складалося навколо неї. Але Беатріс не мала з Лірою анічогісінько спільного — різні світи, різні життя, жодної точки дотику.

А почерк той самий. Блок на пам'яті, божевілля, тіні на стінах.

І якщо це не Беатріс — то хто? Хтось, хто дотягується і до Естерону, і до Оскуру. Думка була неприємна рівно настільки, наскільки й логічна.

— Нам треба дещо обговорити, — сказала я.

Мати глянула на мене, потім на двері зали, за якими цілком могли бути зайві вуха.

— У кабінеті, — сказала вона.

***

У кабінеті я розповіла все: Ґрант, Ріт, стерта пам’ять, тіні на стінах, Беатріс, яка надто зручно стояла в центрі естеронського клубка — і Ліра, яка не мала з нею жодної точки дотику.

Мати слухала мовчки. Батько — ще мовчазніше.

Коли я закінчила, у кімнаті стало так тихо, що навіть Бенедикт перестав перебирати лапками.

Мати ходила від стіни до стіни.

Для Зерії це означало багато що. Моя мати не міряла кроками кімнати — вона сиділа й вирішувала, одним поглядом, не встаючи. Якщо вона ходила, отже, проблема справді її непокоїла, а непокоїти мою матір умів далеко не кожен.

Батько сидів на дивані — тому самому ельфійському дивані посеред чорного каменю — і теж мовчки розкладав по поличках усе, що ми щойно обговорили. Я сиділа поряд із ним.

Двері відчинилися.

Зайшла Тіана. Худе обличчя, гладке чорне волосся, чорні очі — спокійні, мов стояча вода, і так само важко вгадати, що під поверхнею. Вона побачила мене — і на коротку мить запнулася, наче нога зачепилася за поріг, якого не було. Здивування. Справжнє, вона його не чекала. Але вже за мить опанувала себе так майстерно, що людина менш уважна нічого б і не помітила.

— Ксандро, — сказала вона. — Рада тебе бачити. Не думала, що так скоро.

— Тіано. — Я подивилася на неї. — Навіщо ти влізла в це?

— Хочу слави, — сказала вона. — Набридло сидіти в тіні. Виступити за домен, гучно, на повен голос. Щоб бачили.

Колись я б повірила.

— Гаразд, — сказала я. — Слава. Тоді в тебе не буде заперечень узяти ось це.

Я простягнула їй свій браслет.

Тіана подивилася на метал. Потім на мене. І вперше за розмову в куточку її губ ворухнулося щось живе.

— Твій, — сказала вона.

— Мій. Виграєш — застебнеш на ньому його. Не свій.

Вона зважила браслет на долоні — недовго, як зважують умову, а не прикрасу.

— Тобто на ньому буде твій браслет, — повільно сказала Тіана. — А отже, і він — твій. Не мій.

— Саме так.

— А якби я застебнула на ньому свій? — спитала вона рівно. Не загроза. Просто уточнення меж.

— Тоді ми б розмовляли зовсім інакше, — сказала я так само рівно.

Кілька секунд ми дивилися одна на одну. Дві жінки, навчені тими ж наставницями тих самих прийомів, обидві добре знали, чим закінчуються такі розмови, якщо домовитися не вийде.

Тіана сховала мій браслет у складку пояса — туди, де його не видно, але звідки легко дістати в потрібну мить.

— Домовились, — сказала вона. — Виграю — і він твій. — Куточок губ знову ворухнувся. — Заздалегідь вітаю з трофеєм.

— І ще, — сказала я. — Потрібен запасний план. На випадок, якщо ти програєш.

Тут спокій нарешті тріснув — ледь-ледь, видавши себе лише зморшкою між бровами.

— Я не програю, — сказала Тіана. Тоном людини, що повідомляє давно вирішений факт.

— Я знаю, — сказала я. — І все ж.

— Ксандро. Серед них немає нікого, з ким я не впораюся.

— Я в тобі не сумніваюся. — І це навіть була правда. — Але плани мають таку особливість: вони працюють бездоганно рівно до тієї миті, коли перестають. Повір, я знаю з досвіду.

Бо досвід підказував мені сумну закономірність: на Естероні мої задуми провалювалися з такою стабільністю, що на неї майже можна було покластися.

Я щиро сподівалася, що на Оскур це правило не поширюється. Але ставити на цю надію весь задум не збиралася.