Розділ 35. Про мітки, браслети та запасні плани

Куди веде цей портал, не знав ніхто.

На щастя, це було й неважливо. З того боку мене повинна була перехопити мати: маяком на крові, прямо до зали домену. Так ми домовилися.

Щось подібне колись уже сталося з батьком. Не спеціально, звісно. У лабораторії стався вибух,  кров і магія пораненого ельфа потрапили на портал — і той виплюнув батька просто посеред материного ритуалу. 

Я ж планувала зробити це навмисно.

Я надрізала долоню — швидко, неглибоко, пустивши рівно стільки крові, скільки треба. Притисла руку до темного каменя в центрі залізного кола. Руни ожили.

— Готовий? — спитала я Тарена.

Він кивнув і влив у руни магію.

Камінь під долонею потеплів, гул піднявся до дзвону — світ натягнувся, тріснув, і мене висмикнуло з нього навмання, без напрямку, без верху й низу.

А потім мене смикнуло вбік.

Наче хтось накинув гак і потягнув на себе. Маяк. Материна робота, точна й безцеремонна, як усе, що вона робила. Темрява зімкнулася, видавила з грудей повітря, протягла крізь щось вузьке й холодне — і виплюнула.

Я приземлилася на коліно, відчула під долонею холодний полірований камінь і ще до того, як підняла голову, зрозуміла, що маяк спрацював. Бо повітря тут було інше. Густе, в'язке, важке — те саме повітря, в якому я виросла й від якого встигла відвикнути за місяці легких естеронських Потоків. Тут кожен подих доводилося проштовхувати крізь опір, наче дихаєш через вологу вовну. Дім.

Я підвелася.

Бенедикт на плечі стиснув лапки, оговтуючись після переходу, але втримався — молодець.

Ритуальна зала виглядала точнісінько так, як я її пам'ятала: висока, темна, з вівтарем посередині. Біля вівтаря стояла мати — пряма, зібрана, у домашньому, що в її випадку означало «готова керувати світом, але без церемоній». Поруч — батько. Блідіший, ніж мені хотілося б.

А між ними, на підлозі, сиділо щось зелене, кругле й обурене.

Патриція впізнала мене за частку секунди. Око розплющилося, пагони стрільнули вгору, і вона рвонула до мене на своїх шести коренях з ентузіазмом, від якого батько про всяк випадок відступив на крок. Долетіла. Обкрутила мою щиколотку, клацнула пащею — десь між «нарешті» і «де тебе носило» — і завмерла, вочевидь вважаючи питання закритим.

— Я теж рада тебе бачити, — сказала я їй.

— Ксандро.

Я підвела очі.

Мати вже йшла до мене — швидко, рівно, але в погляді на мить прорвалося щось зовсім не схоже на її звичний спокій. Батько рушив слідом, і від того, що вони обоє були тут — живі, теплі, на відстані витягнутої руки, — у мене небезпечно стиснуло горло.

Я так давно їх не бачила, що мені довелося докласти зусиль, аби не зробити чогось геть неоскурського. Наприклад, не розплакатися.

Я обійняла обох. Коротко, міцно, по-нашому. Так було легше.

— Ти ціла, — сказала мати. Не запитала — перевірила, ковзнувши поглядом згори донизу, як оглядають клинок на наявність щербин. — Покажи руку.

Я не зрозуміла. Простягнула праву долоню — і слова, які я збиралася сказати, застрягли десь на півдорозі.

На тильному боці руки, тонкий і золотий, лежав візерунок. Той самий. Знак Богині. Мітка обранки.

На Естероні вона зникла першого ж дня — розчинилася, наче її й не було, наче я залишила її разом зі світом, у якому вона щось означала. Я звикла до чистого зап'ястя так швидко, що майже забула. А вона, виявляється, просто чекала. Як вірний пес біля воріт. Тільки-но я переступила поріг дому — і ось, повернулася, бадьора й золота, ніби й нікуди не дівалася.

— Чудово, — сказала я. — Я повернулась додому, і дім одразу нагадав, як він до мене ставиться.

— Це все ускладнює, — тихо сказав батько.

Тиша в залі стала щільнішою за повітря.

Я знову була тим, ким стала того ранку чотири місяці тому: головною стравою на чужому бенкеті. І показувати це комусь за межами цієї зали було б рівнозначно тому, щоб самій лягти на вівтар і люб'язно подати ножа.

— Отже, я не б'юся, — сказала я повільно. Це був не висновок. Це було визнання поразки задуму, який не протримався й хвилини на рідній землі. — І хто тоді?

Батько з матір'ю перезирнулися. Цей погляд я знала. Він означав «є варіант, і він тобі не сподобається».

— Тіана, — сказала Зерія.

— Тіана. — Я повторила ім'я так, наче воно мало присмак. — І ви хочете, щоб я на неї поклалася.

— Я хочу, — сказала мати, — щоб ти думала головою, а не ревнощами. Якщо переможе Тіана, вона передасть тобі Рея. Одразу. З рук у руки.

— Передасть, — сказала я. — Зі своїм браслетом на його зап'ясті.

— Ні, — спокійно сказала мати. — Вона одягне твій браслет.

Я замовкла.

Просто. Як завжди в матері — просто й гостро, як удар, якого не бачиш, поки він не влучив. Тіана виступає від домену. Тіана надягає Рею мій браслет. Формально перемагає Тіана. Фактично Рей належить мені.

— А якщо хтось помітить підміну?

— Браслет як браслет, — сказала мати. — Метал темний, руни стерті. Ніхто не роздивлятиметься гравіювання на руці трофея.

Мені цей варіант дуже не подобався. Але я надто добре знала Оскур, щоб не визнати: він міг спрацювати.

Тут не ламали правила. Тут їх згинали так, щоб із потрібного боку все виглядало законно.

Я змусила себе кивнути. Спершу — витягти Рея. Усе інше — браслет, формальності, пояснення — мало значення тільки після того, як він буде живий і поруч.

Тепер лишалося уточнити інше.

— А що з Лірою? — спитала я.