Розділ 33(частина2). Про ще одну спробу дістатись мети

Я зупинилася. Тарен відчув погляд, обернувся — і за частку секунди підхопився. Спина пряма, очі опущені, рука вже пішла до грудей у тому жесті, який в Оскурі означав «я тебе бачу і я знаю своє місце».

— Тер-лі Ксандра...

— Облиш, — сказала я оскурською. Слова самі лягли на язик, рідні й важкі, як завжди. — Ти не на Оскурі. І ти вільний. Тут не кланяються. І називай мене просто Ксандра.

Він завмер на півжесті. Підняв очі — обережно, наче перевіряв, чи не пастка це. Я не пригадувала, щоб бачила, як Тарен дивиться людині прямо в обличчя. В Оскурі за такий погляд раба могли позбавити цього самого зору.

— Як ти сюди потрапив? — запитала я.

— Це, — сказав він повільно, все ще оскурською, — довга історія.

— Я якраз у настрої для довгих історій.

Алвер кашлянув — рівно настільки, щоб це означало «потім».

— Час рушати, — сказав він. — До столиці верхи години зо дві. Поговорите дорогою.

Мені підвели коня. Я подивилася на коня. Кінь подивився на мене. На Оскурі тварини були іншими — нижчими, злішими, з тією прихованою готовністю кусатися, яка робила кожну поїздку маленькою війною. Цей же стояв спокійно, переступав ногами і мав очі, повні тієї лагідної дурості, яку я вже навчилася цінувати.

Після верблюдів — після неосідланого верблюжого хребта — кінь із нормальним сідлом здавався розкішшю. Я піднялася в сідло так обережно, ніби воно могло вибухнути. Бік нагадав про себе, але мляво, без душі. Мазь працювала.

Тарен теж сів у сідло — невправно, але впевнено, як людина, яка вирішила: якщо інші це роблять, то й вона зможе.

Бенедикт перебрався мені на плече, повернувся всіма вісьмома очима до лісу і завмер, оцінюючи місцеву комашину фауну. Алвер і Ілларіс їхали поруч, кілька ельфів супроводу — позаду, рівною мовчазною шеренгою, наче нитка з намистинами.

Ми рушили.

Ліс довкола був світлим і високим, без болотяного присмаку гнилі, без отруйного туману, без вівтарів, що визирали з-під моху. Просто ліс. Дерева тяглися гілками одне до одного, і — я помітила — жодне не потяглося до мене. Тут моя магія не змушувала зелень кидатися на людей. Тут вона була... вдома. Дивне відчуття.

Я скористалася нагодою.

— То як ти сюди потрапив? — повторила я оскурською, нахилившись до Тарена. — Тільки тепер з початку.

— Мене прислав Еларіон, — сказав Тарен. — Щоб допомогти з пошуками. І щоб зробити маяк.

— Маяк?

— На крові. Для Рейнара. Коли він увійде в портал на Оскурі — маяк притягне його сюди. У цей світ. 

Я обернулася в сідлі так різко, що кінь невдоволено пирхнув.

— Стривай. Як Рейнар опинився на Оскурі?

— На Оскурі стояв маяк-пастка, — сказав Тарен. — На Ліру. Щоб притягти її назад, коли вона відкриє портал. Тільки Рейнар... — Він зробив паузу, добираючи слова. — Рейнар випадково потрапив у її портал. І маяк притягнув їх обох.

— Як він? — запитала я й почула, як власний голос видав мене більше, ніж хотілося б.

Тарен скоса глянув на мене. Він був рабом. Раби помічають усе щодо настрою тих, у чиїх руках їхнє життя, — це питання виживання. Я не сумнівалася, що він почув у моєму голосі саме те, що я намагалася сховати. Але він був достатньо розумним, щоб не показати цього.

— Здавалося, добре, — сказав він рівно. — Коли я йшов, браслета на ньому ще не було. А оскільки мені дали його кров для маяка... — Тарен знизав плечима. — Значить, затримувати його там надовго не збиралися. Інакше навіщо налаштовувати маяк на повернення.

Логічно. Холодно, по-оскурськи логічно. Кров як обіцянка повернути. Я чіплялася за цю логіку, як за повіддя.

— А ти впевнений, що...

— Ксандро. — Ілларіс. — Якою це ви мовою так захоплено розмовляєте вже п'ятнадцять хвилин?

Я закрила рот.

Ілларіс їхав ліворуч, тримаючи спину прямо, з тим непроникним виразом, який в ельфів означає: «я ставлю запитання, і від відповіді залежить, чи розвалиться зараз увесь мій світогляд». Антимагічний браслет усе ще тьмяно поблискував на його зап'ясті — його обіцяли зняти вдома.

— Я правильно розумію, — продовжив він повільно, — що в Солтхейвені ти була вперше? Хоча офіційно це твоє рідне місто. І що з цим хлопцем ви розмовляєте мовою, якої я ніколи не чув. А я, повір, чув багато мов.

Я подивилася на Алвера. Він їхав трохи позаду, і його обличчя нічого не виражало — рівно настільки, щоб це було відповіддю. Він ледь помітно кивнув.

Я зробила вдих. Ілларіс пройшов зі мною болото, полон, табір кочівників, кактуси і неосідланих верблюдів. Він вирубав охоронця тацею, щоб мене врятувати. Якщо комусь у цьому світі я й заборгувала правду — то йому.

— Так, — сказала я. — Ти все правильно зрозумів. Я з Оскуру. Як і Тарен. — Я витримала паузу, дивлячись, як він намагається вкласти це в голову. — І це не інша країна, Ілларісе. Це інший світ.

Ілларіс мовчав довго. Кінь під ним зробив кроків десять.

— Інший світ, — повторив він нарешті дуже обережно, наче пробуючи слова на смак.

— Інший світ.

— Подробиці, — сказав він. — Я хочу подробиці. Всі. Від початку.

Я зітхнула. Бенедикт на моєму плечі влаштувався зручніше, наче теж приготувався слухати.

— Ну що ж, — сказала я. — Слухай.
***
Від автора:
Ну що ж, друзі, це він — останній тиждень викладки. Вже в суботу вийде фінальний розділ, і ми всі дружно поставимо крапку (а хтось, можливо, і сльозу пустить, не буду показувати пальцем).

Це був довгий і насичений шлях — і для Ксандри з Реєм, і, скажу чесно, для мене. Дякую кожному, хто пройшов його з нами. Ви, мої любі читачі, надихали й давали сили писати навіть тоді, коли, здавалося, було взагалі не до цього.❤️

Мені трохи сумно, не приховую. Бо ви з героями побудете ще кілька днів, а в мене ця історія вже закінчилась. Хоча… не зовсім. 

Я вже почала писати нову. І вже в п'ятницю викладу перший розділ. Історія по цьому самому світу, з добре знайомими вам героями — там ви знову зустрінете і Рея, і Ксандру, і Патрицію, і Бенедикта, та й інших старих знайомих.