Розділ 34 (частина2) Про мотиви і наслідки

Тарен підвівся, підійшов і провів пальцем над рунами, не торкаючись.

— Працює так само, як на Оскурі, — сказав він. — Хоча руни не оскурські.

— Це схоже на руни кочівників. Дзеркало було трофеєм, — сказав Алвер. — До вибуху воно стояло в лабораторії Еларіона.

— Дивно, — пробурмотів Тарен. — Такі схожі технології в різних світах.

Я простягла руку до Алвера.

— Дай мені щось гостре.

Алвер підняв брову — рівно на міліметр, що для нього було ознакою глибокого здивування, — але мовчки витяг із-за пояса ніж і подав мені руків'ям уперед.

Я надрізала долоню. Швидко, неглибоко — я робила це достатньо разів, щоб знати, скільки крові потрібно і скільки буде зайвим. Кров виступила темною краплею. Я торкнулася долонею поверхні дзеркала. І мимоволі усміхнулася — гірко, іронічно. Навіть тут, щоб дзеркало запрацювало, потрібна кров і чіткий намір.

«Думай про одне», — сказав мені колись Алвер перед Завісою. І я думала про Алвера, а вийшла на болото. Цього разу я не помилюся.

Батько. Чітко. Ясно. Еларіон Ар'єнталь.

Поверхня дзеркала пішла брижами. Скло помутніло, потьмяніло — і моє відображення розчинилося. На його місці проступила лабораторія. Чорний камінь, темрява по кутах. Оскур. Дім.

Я почула, як за спиною хтось затамував подих. Алвер і Лессаріа підійшли впритул — нечутно, як уміють ельфи, — і тепер дивилися в дзеркало з такою жадібністю, що мені стало незручно стояти між ними і склом.

— Тату, — покликала я.

І збоку підійшов він.

У лабораторії теж стоїть дзеркало зв'язку — менше за це, — і тепер він бачив у ньому одразу всіх. Мене. І за моєю спиною — двох ельфів, яких не бачив двадцять років. Він завмер. Лише на секунду. Але я знала свого батька достатньо, щоб зрозуміти, чого йому ця секунда коштувала.

— Ксандро, — сказав він. А потім, тихіше, іншим голосом: — Тату. Мамо.

Лессаріа заплакала. Не голосно — вона була не з тих, хто плаче голосно. Просто по щоках покотилися сльози, а голос зірвався на одному слові:

— Еларіоне. Ти живий. — Вона притисла долоню до скла, наче могла крізь нього дотягтися. — Я двісті років чекала цього дня. Я так хочу тебе обійняти.

Батько тримав себе в руках — як завжди. Але я бачила, чого це коштувало і йому.

— Я теж, мамо, — сказав він. — Я теж.

Алвер мовчав. Просто дивився на сина крізь скло, і його ідеальна незворушна маска вперше за весь час, що я його знала, дала тонку, ледь помітну тріщину.

Я хотіла дати їм цю хвилину. Чесно хотіла. Двісті років усе-таки. Але хвилину перервала мати.

— Еларіоне, чого ти там завмер? — пролунало оскурською звідкись із глибини лабораторії тим діловим тоном, від якого, я підозрюю, у Раді Доменів починався колективний нервовий тик. — Завтра турнір…

Я насторожилася.

— Який турнір? — запитала я.

Зерія почула мій голос. Вона з'явилася в дзеркалі поруч із батьком — каштанове волосся, прямий погляд, постава жінки, яка ніколи в житті не сумнівалася, що дасть собі раду з будь-якою проблемою.

— Ксандро, — сказала вона. — Як ти?

— Жива, — сказала я. — Який турнір?

Але мати вже дивилася не на мене. Вона дивилася за мою спину — на двох ельфів біля скла, і на її обличчі промайнуло те рідкісне, мікроскопічне здивування, яке вона зазвичай дозволяла собі раз на десятиліття.

Батько відкашлявся.

— Дозвольте, — сказав він ельфійською — він знав, що Зерія розуміє цю мову. — Тату, мамо, це Зерія. Моя… дружина і мати Ксандри. А це мої батьки. Алвер і Лессаріа.

На якусь мить у кабінеті повисла та особлива тиша, яка буває, коли дві родини, що ніколи не мали б зустрітися, дивляться одна на одну крізь дзеркало між світами. Зерія опанувала себе першою. Звісно. Вона завжди опановувала себе першою.

— Приємно познайомитися, — сказала вона ельфійською. Бездоганно ввічливо. Так, ніби це звичайне знайомство, а не верховна жриця темного світу вітається з ельфійською родиною свого чоловіка.

— Нам... теж, — сказав Алвер із крихітною заминкою, якої я в нього раніше не чула. — Ксандра дуже схожа на вас.

Зерія всміхнулася.

— Так, — сказала вона без зайвої скромності. Скромність ніколи не належала до материних чеснот.

Тарен підійшов ближче, у поле зору дзеркала. Батько помітив його й кивнув.

— Я радий, що ти добре дістався, — сказав він.

— Ви навіть не уявляєте, — відповів Тарен, — який я з цього приводу радий.

Я дала їм рівно стільки часу, скільки могла витримати. А потім нагадала про себе.

— Турнір, — сказала я. — Який турнір? І де Рей?

Батьки перезирнулися. Я знаю цей погляд. Цей погляд означає «хтось має їй сказати, і це буду не я». Еларіон перейшов на оскурську — мабуть, вирішив, що деякі речі краще говорити мовою, якою їх не зрозуміє половина кімнати.

— Виникла невелика проблема, — сказав він.

«Невелика проблема» в устах мого батька могла означати що завгодно — від зіпсованого обіду до міжсвітової війни. Я чекала.

— Рейнар, — сказав він, — випадково вбив жінку.

Тиша.

— Кого? — запитала я теж оскурською.

— Аврею вал' Молнес, — сказав батько. — Вона дізналася про нього від когось зі слуг. І про те, що він без браслета.

Я заплющила очі. Чоловік без браслета на Оскурі — це порожнє місце. Річ без господарки. Будь-яка жінка може заявити права, просто одягнувши свій браслет.

— Дай вгадаю, — сказала я. — Вона вирішила це виправити.

— Пробралася вночі в його кімнату, — підтвердив батько. — Спробувала одягнути браслет. Рейнар був... — він підшукав слово, — категорично проти такого подарунка. І випадково її вбив.

Я зробила вдих. Видих. Зосередилась на головному.

— Свідки були?

— На жаль, — сказала мати, — так.

Звичайно. Звичайно, були.

— Схоже, на нього того вечора влаштували справжнє полювання, — продовжила Зерія. — Бо чисто випадково поряд опинилися одразу двоє: Далея вал'Девс і Глейна вал'Молнес.