Розділ 31(частина3). Про права та ритуали.

Вони спускалися вузькими сходами — Зерія попереду, Еларіон за нею, Рей замикав. Патриція тупотіла поруч, і її шість лапок відбивали по камінню дрібний, бадьорий дріб. Повітря густішало з кожним сходинковим маршем — в'язка магія, яка нагорі лише давила, тут обволікала, лізла під шкіру, сідала на язик кислим і гірким. І ще щось — солодке, важке, таке, що осідало в горлі.

Рей не хотів думати, що це може бути. Але канали стискалися самі, інстинктивно, як стискається горло від запаху гнилі.

Ритуальний зал. Високі арочні стелі, стіни, що поглинали звук. Посередині — масивний кам'яний вівтар з рунами, які Рей не впізнавав. Важкий, давній, із виїмками на поверхні, що могли бути орнаментом. Або стоками. Рей вирішив вважати їх орнаментом.

— Вівтар, — сказав він рівним тоном. — Сподіваюся, не жертовник.

— У тебе гарна інтуїція, — відповіла Зерія. Вона вже стояла біля вівтаря, проводячи пальцями по рунах, і ті спалахували під її дотиком тьмяним бузковим сяйвом. — Але не турбуйся. Сьогодні — вівтар.

Дракон заворушився. Не різко — повільно, як сплячий пес, якому сниться щось тривожне. Магія цього місця лізла в другий канал, і дракон реагував — не агресією, не панікою. Дискомфортом. Тут було неприємно. Тут пахло кров'ю, старою і свіжою, і чимось, чого драконячі інстинкти не вміли назвати, але вміли боятися.

Зерія обернулася до Рея. У її чорних очах горіли відблиски рун.

— Є два варіанти, — сказала вона. — Перший — найпростіший. Ми повністю переносимо прокляття на дракона. Відокремлюємо його від твоїх основних каналів, замикаємо у другій іпостасі. А потім — вбиваємо дракона.

Вона сказала це так, як Тиндаль казав «відокремте осад від розчину» — просто, технічно, без зайвої ваги.

— Ти втратиш другу іпостась, — продовжила Зерія. — Назавжди. Але прокляття зникне разом із нею. Магія залишиться при тобі, чиста, без побічних ефектів.

Дракон заворушився сильніше. Не агресивно — глибоко, тривожно, як хтось, хто почув своє ім'я в розмові й не впевнений, що контекст йому сподобається.

Рей стояв і мовчав.

Кілька тижнів тому він погодився б. Без роздумів. Дракон тоді був ворогом — чужою волею, що рвалася з клітки, загрожуючи знищити все навколо. Прокляттям у проклятті. Монстром, якого потрібно тримати на ланцюгу, і якщо хтось запропонував би ключ від цих кайданів — Рей простягнув би руку. Але це було тоді.

А потім дракон летів. Через нічне небо, крізь біль, із прокляттям, що гризло канали, — летів, тому що десь на сході Ксандра була в біді. Не Рей вирішив летіти. Дракон. Дракон, який панікував, дракон, який був у жаху, але розправив крила і тягнув їх обох через темряву, поки не впав у болото. Потім — піднявся. І полетів далі.

Вони починали знаходити щось. Мову. Ритм. Щось, що ще не було єдністю, але вже не було ворожнечею. Рей не назвав би це дружбою — дружба передбачає рівність, а їхні стосунки нагадували скоріше двох сусідів у тісній кімнаті, які нарешті домовилися, хто спить біля вікна.

Вбити дракона означало вбити того, хто тягнув їх обох на порятунок.

— Ні, — сказав Рей. — Я так не можу.

Зерія дивилася на нього. Без здивування. Без схвалення. Просто — фіксувала відповідь.

— Що ж, — сказала вона. — Є інший варіант. Складніший і менш остаточний. Ми зіллємо прокляття та твою магію в один потік. Твоя магія зміниться — вона більше не буде тим, чим була. Але вона перестане тебе вбивати. Як отрута, до якої тіло виробило імунітет.

Еларіон, що стояв біля стіни зі складеними руками, додав:

— Судячи з кольору дракона, прокляття і так уже дає побічні ефекти. Крижані дракони в літописах — білі або блакитні. Твій — графітовий. Магія вже не чиста. Прокляття вросло глибше, ніж ти думаєш.

Рей знав це. Відчував, як холод у каналах набуває іншого присмаку, важчого, гострішого.

— Які підводні камені? — запитав Рей.

— Кілька, — Зерія загнула палець. — Ти можеш не пережити ритуал. Злиття двох потоків — це не переливання зі склянки в склянку. Це шторм усередині каналів, і якщо тіло не витримає… — Вона загнула другий палець. — Або ти переживеш, але втратиш магію повністю. Потоки зіллються і згаснуть.

Пауза.

— Тому простіше вбити дракона, — закінчила Зерія тоном людини, яка дала пораду, знає, що її не послухають, і все одно вважає себе правою.

— Другий варіант, — сказав Рей.

Еларіон подивився на нього.

— Точно? Може, варто подумати?

— Точно.

Еларіон кивнув. Рей помітив — у його зелених очах промайнуло щось схоже на повагу. Або на жаль. Або на те й інше, змішане в пропорціях, які Рей не брався визначати.

Зерія обійшла вівтар. Руни під її пальцями розгорялися яскравіше — бузкові, потім багряні, потім — майже білі. Повітря загусло. Магія тиснула з усіх боків, і Рей відчув, як його власні канали стискаються у відповідь — рефлекторно, захисно, як кулак перед ударом.

— Знімай сорочку, — сказала Зерія. — І лягай на вівтар.

Рей подивився на вівтар. На руни. На виїмки, які він раніше вважав за краще називати орнаментом.

— Навіщо?

Зерія подивилася на нього. Правий кутик губ піднявся.

— Будемо проводити ритуал. Не хвилюйся, усю кров спускати не планую.

Пауза.

— І є великий шанс, що ти це переживеш.

Рей оцінив такий оптимізм. Оцінив, зважив і подумки відклав під рубрику «речі, які варто було б обговорити до того, як погоджуватись». Пізно. Він стягнув туніку через голову. Склав акуратно — звичка, від якої чотири роки в Академії так і не відучили, бо в нього її вклали значно раніше. Поклав на підлогу.

Камінь вівтаря був холодним. Рей ліг на спину, і руни під лопатками спалахнули — яскраво, різко, як опік навпаки. Патриція, що тупотіла поруч весь цей час, раптом завмерла. Подивилася на Рея жовтим оком. Потім підповзла до вівтаря, простягнула пагін і обвила його зап'ястя — обережно, м'яко, із тим рідкісним для неї виразом, який означав щось середнє між «тримайся» і «я тут, якщо що».