Розділ 31. Про права та ритуали.

Рейнар Глейсборн

Хлопцеві, що провів його з кабінету Зерії, було років чотирнадцять-п'ятнадцять. Худий, низький, з тими самими чорними очима, які тут, здається, входили в базову комплектацію. На зап'ясті — браслет. Одяг — темно-сірий, майже чорний, але все ж сірий, і Рей подумав, що в цьому місці різниця між чорним і темно-сірим, напевно, мала якесь значення. Ієрархія кольорів. Або смак господині. Або те й інше.

Хлопець не підняв очей. Жодного разу.

Рей спробував ельфійську. Потім загальну. Хлопець не реагував — не тому що ігнорував, а тому що не розумів. Просто мовчки йшов попереду, босий, безшумний, як тінь, що випадково набула форми. Зупинився біля дверей. Поклонився. Вказав на вхід.

Рей зайшов. За спиною клацнув замок.

Прекрасно. Його замкнули. День стає все кращим.

Кімната була просторою — це Рей готовий був визнати. Широке ліжко з темним покривалом, стіл, крісло, полиця з кількома предметами, призначення яких він вважав за краще не з'ясовувати. Усе — чорне. Стіни, підлога, стеля. Навіть свічки в канделябрі горіли якимось темно-бузковим полум'ям, кидаючи тіні, що виглядали ще чорнішими за поверхні, по яких повзли.

На ліжку лежав одяг. Чорні штани, чорна туніка з високим коміром під горло. Тканина була м'якою, щільною, і коли Рей переодягся — а він зробив це з ентузіазмом людини, якій набридло ходити в чужому балахоні, — виявилося, що розмір майже ідеальний. Хтось мав гарний окомір. Або тут усі чоловіки приблизно однакового зросту.

Патриція влаштувалась біля ніжки ліжка і задоволено мурчала, обвивши її пагонами. Їй тут подобалося. Патриції, щоправда, подобалося скрізь, де було темно, тепло і густо від магії.

Рей підійшов до вікна. Решітки. Товсті, залізні, з рунами — тими самими, від яких свербів ніс. Крізь них відкривався краєвид, від якого захотілося запнути штори. Штор, щоправда, не було.

Далеко внизу простягалася долина — вкрита густим туманом, що ворушився повільно, ліниво, як щось живе, що перетравлює їжу. Небо горіло багряним — не заходом сонця, ні. Тут, здається, воно просто було таким. Червоне, темне, з відтінком, який асоціювався не із заходом сонця, а з чимось, що відбулося давно й не закінчилося. На обрії, крізь серпанок, проступали контури чогось масивного й темного — будівлі, скелі, щось третє. Рей не хотів уточнювати.

Замок стояв на горі. Це пояснювало і висоту, і решітки, і загальне відчуття місця, яке будували не для комфорту, а для того, щоб утримати тих, хто всередині, та не впустити тих, хто зовні. Життєрадісний світ.

Рей згадав перший вечір у провулку Вайтстоуна. Дівчину, яка скручувала грабіжників в'юнком із такою невимушеністю, наче складала сорочки. Холодну впевненість, з якою вона відіслала його словом «можете йти» — тоном, до якого він не звик, але який зараз набував іншого значення.

Що ж, подумав Рей, багато що стає зрозумілішим. Дракон мовчав.

Рей прислухався — обережно, як прислухаються до сусіда через стіну, не бажаючи його розбудити. Тиша. Повна, спокійна, без жодного відгуку тривоги. Дракон спав — глибоко і безтурботно. Це могло означати кілька речей.

Або Ксандра була нарешті в безпеці — і дракон це відчував, заспокоївся і заснув із чистою совістю. Або вона була надто далеко — і зв'язок, який тягнув дракона через пів континенту, тут просто не діставав. Або дракон нарешті вирішив, що його участь у цій авантюрі вичерпана, і все подальше — відповідальність пасажира.

Останній варіант, враховуючи характер дракона, здавався найвірогіднішим.

Рей сів на ліжко. Воно було зручним. Подушки — м'якими. Покривало — теплим. Усе це не змінювало того факту, що він сидів за решітками в замку на горі, у чужому світі. Дракон міг би, напевно, спробувати вирватися. Луска витримає решітки. Крила — вікно. Але куди? Повітря за вікном давило чужою магією, яка отруювала канали. Болота внизу виглядали так, наче вміли ковтати мандрівників цілком. І навіть якщо прорватися — він не знав, де портал, не знав дороги, не знав нічого.

Батько Ксандри сказав, що допоможе з поверненням і з прокляттям, і Рей поки що не мав підстав йому не довіряти. Ключове слово — поки що. Все ж треба почекати й подивитися, що буде далі. Хоча решітки й замкнені двері навіювали думки, через які чекати було значно складніше.

Двері відчинилися через годину. Або через дві — без годинника і з червоним небом, яке не змінювалося, час у цій кімнаті мав приблизну точність підкинутої монети.

Той самий хлопець. Та сама поза — очі в підлогу, спина пряма, руки вздовж тіла. Поклонився. Показав на вихід.

Рей підвівся. Патриція негайно знялася з ніжки ліжка і задріботіла поруч на шести лапках, із виглядом супутника, який не збирається пропускати жодну подію.

Коридори тут усі виглядали однаково — чорний камінь, руни, тіні. Їдальня виявилася неочікувано світлою — наскільки тут взагалі щось могло бути світлим. Довгий стіл із чорного дерева, свічки в канделябрах, посуд із темного металу. Запахи — м'ясо, щось пряне, щось, чого Рей не впізнавав і вирішив не впізнавати.

За столом сиділо троє.

Зерія — на чолі, з тією природною владністю, яка не потребувала ні трону, ні корони. Достатньо було посадити її на звичайний стілець, і стілець автоматично ставав троном. Поруч — ельф. Еларіон. Батько Ксандри. Він сидів вільно, невимушено, з келихом чогось темного в руці, і посміхнувся Рею — коротко, привітно, так, наче вони зустрілись у професорській, а не в підземній фортеці посеред токсичних боліт.

І третя — дівчина. Та сама, яку Рей бачив після порталу. Довге гладке чорне волосся, чорні очі, худорляве обличчя з різкими рисами. Вона розглядала Рея з тим самим виразом людини, що поповнила свою колекцію дивних речей і зараз вирішувала, на яку полицю поставити нову.

Зерія кивнула на стілець. Рей сів.

— Тер-лі Тіана, — Зерія вказала на дівчину. Потім на Рея: — Рейнар.

Без прізвища. Без префікса. Просто — Рейнар. Рей помітив це, відклав на потім.