Розділ 30( частина2). Про пустелі, верблюдів і невдалі імпровізації.

Магія відгукнулася — повільніше, ніж зазвичай. Тоненький, натягнутий потік, як останній ковток із бурдюка. Але кактуси були поруч — живі, повні вологи, терплячі. Їм не потрібно було багато. Тільки напрямок.

Вони наближалися. Четверо спішилися і йшли попереду — в пустельних балахонах, із закутаними обличчями, як ходять усі, хто не хоче ковтати пісок. Озброєні, впевнені, озираються. Верблюди залишилися позаду, сім голів у ряд, навантажені тюками і бурдюками. Хтось із четвірки щось сказав, показуючи на скелю. Інший кивнув.

Тридцять кроків. Двадцять. Вони були майже на лінії кактусів.

Тихий свист — десять кактусів одночасно випустили голки. Не по одній — залпом, як арбалетна батарея, яку забули попередити про правила чесного бою. Голки влучили в шиї, руки, незахищені ділянки — з тією невибірковою точністю, яку дають рослини, коли їх не просять цілитися, а просто кажуть «стріляй».

Перший хитнувся на ходу, зробив ще крок за інерцією і м'яко осів на пісок — колінами, потім набік, як людина, що вирішила прилягти посеред прогулянки. Другий зупинився, подивився на голку в руці, відкрив рот — і повалився вперед, не встигнувши нічого сказати. Третій встиг дістати меча — наполовину, тому що рука з мечем раптом стала дуже-дуже важкою, і він осів на пісок разом зі зброєю. Четвертий обернувся до своїх — побачив, що всі троє вже сплять, — і отримав другий залп. Голка влучила в шию. Він торкнувся її пальцями, подивився на руку здивовано і повільно ліг на бік, підклавши долоню під щоку, наче влаштовувався на ніч.

Тиша.

Сім верблюдів стояли на сонці. Четверо лежали на піску — хто на боці, хто обличчям униз, хто підклавши руку під голову. Глибоко, мирно, з тим безтурботним виглядом, який дають снодійні голки.

Я видихнула. Руки тремтіли. Сил майже не лишилось.

Але спрацювало.

— Чисто, — сказала я.

Ілларіс вийшов першим. Шієлла — за ним, із каменем у руці на всяк випадок.

Ми підійшли ближче. Обережно. Верблюди — нормальні, осідлані, з бурдюками на боках і тюками. Спорядження серйозне, однотипне. Не те, що я бачила в таборі кочівників.

Ілларіс присів біля одного з тих, хто лежав на піску, і стягнув із його обличчя тканину. Подивився. Потім відкинув край балахона на грудях і завмер.

— Ксандро, — сказав він дуже рівним голосом.

— Що?

— Це не кочівники.

Я підійшла. Обличчя сплячого було світлим, гладко поголеним, з прямим носом і чіткою лінією підборіддя — нічого спільного з обвітреними, гострими рисами тих, кого я бачила в таборі. Під пустельним балахоном — добротний дорожній одяг, на поясі — металева бляха з якимось гравіруванням.

Ілларіс перевірив другого. Третього. Те саме — світлі обличчя, однаковий одяг, однакові бляхи.

— Імперці? — запитала Шієлла, яка розглядала четвертого. — Або контрабандисти. Тут і ті, й ті ходять.

Ілларіс повертів бляху в пальцях, розглядаючи гравірування. Потім подивився на сідла, на бурдюки, на арбалет.

— Військові, — сказав він. — Зброя стандартна, спорядження однакове, верблюди з одного табуна. Контрабандисти так не ходять.

Пауза.

— Упс, — сказала я.

Ілларіс подивився на мене. Шієлла подивилася на мене. Навіть Бенедикт подивився на мене — з тим специфічним виразом, з яким павук дивиться на людину, що щойно зробила щось дуже непередбачуване.

— Кактуси діють хвилин двадцять-тридцять, — сказала я швидко. — Знаю з досвіду. Потрібно зв'язати їх — на всяк випадок — і почекати.

— Зв'язати, — повторив Ілларіс. — Ймовірних рятувальників.

— Саме так — ймовірних. Ми не знаємо напевно, що вони рятувальники. Може, це якась хитрість. Переодягнення.

— Четверо переодягнених прикордонників із гербовими застібками, сідлами імперського зразка і бурдюками, на яких штамп арсеналу Солтхейвена?

— Саме тому потрібно перевірити.

Ілларіс відкрив рот, закрив, і вирішив не сперечатися.

Ми перетягнули сплячих у тінь скелі — акуратно, бо навіть якщо це були не рятувальники, смажитися на пустельному сонці не заслуговував ніхто. Зв'язали руки мотузкою зі схованки. Забрали зброю — чотири мечі, два кинджали, арбалет із набором болтів. Склали все в купу.

Потім сіли і почали чекати.

Шієлла обшукала сідельні сумки. Вода — багато, свіжа, в добрих бурдюках. Їжа — хліб, сир, сушене м'ясо, навіть якась фляжка з чимось, що пахло трав'яним настоєм. Бинти, мазь у глиняному горщику, запасна сорочка.

— Сорочка, — Ілларіс подивився на знахідку з виразом людини, яка знайшла золото. — Нарешті.

Він натягнув її. Сорочка була на два розміри замала і натягнулася на плечах так, що шви тихо зойкнули. Але це була сорочка. Ілларіс виглядав задоволеним уперше за добу.

Я дозволила Шієллі промити рану мокрою тканиною й накласти мазь із горщика. Мазь пекла, як рідкий вогонь, а потім — раптово і блаженно — перестала. Біль притупився до тупого ниття. Я зітхнула так глибоко, що Бенедикт на моєму плечі аж здригнувся.

Минуло хвилин двадцять.

Перший заворушився. Моргнув. Спробував підвести руки — не вийшло. Подивився на мотузку. Подивився на нас.

На його обличчі, одне за одним, як сторінки підручника з мімічних вправ, з'явилися: здивування, нерозуміння, тривога і — щось середнє між обуренням та розгубленістю.

— Ар'єнталь? — він прохрипів, і це було так несподівано, що я ледь не відскочила.

— Залежить від того, хто питає, — сказала я.

Чоловік — середнього віку, обвітрене обличчя, шрам на підборідді — подивився на Ілларіса. На Шієллу. На купу своєї зброї. Знову на мене.

— Загін лейтенанта Маро. Прикордонна варта Солтхейвена. Нас відправили шукати вас.

— Нас? — перепитала я. — Звідки ви знаєте, кого шукати?

— Отримали повідомлення, — лейтенант говорив повільно, тому що мотузка на зап'ястях, очевидно, не сприяла красномовності. — Від Еларіона Ар'єнталя. Координати передав Рейнар Глейсборн.

Слова повисли в повітрі.