Розділ 29(частина 4). Про переговори та зізнання, яких ніхто не планував

Двері відчинились.

Хлопець. Молодий — може, років двадцять, може, менше. Чорне волосся, чорні очі, різкі риси обличчя, в яких вгадувалась жилавість і витривалість. Одягнений так само, як ельф, — у темне, лаконічне. І на руці — той самий браслет.

Зерія піднялася з-за стола. Підійшла до хлопця. Сказала щось — своєю мовою, коротко, діловито.

Хлопець здригнувся. Подивився на неї — широко розплющеними очима. Потім на ельфа. Потім знову на неї.

Тремтячи, він простягнув руку з браслетом.

Вона взяла його зап'ясток і зняла браслет. Одним рухом, ніби відстібнула пряжку.

Хлопець впав на коліна. Почав говорити — швидко, плутано, притискаючи вільне зап'ястя до грудей, наче боявся, що браслет повернеться сам. Ельф нахилився до нього і сказав кілька слів — тих, від яких хлопець почав кивати ще швидше.

Потім хлопець підвівся. Ще раз щось сказав Зерії — довше, тихіше, із такою інтонацією, від якої навіть Рей, не знаючи мови, зрозумів: вдячність. Глибока, безумовна, яка йде далі за слова.

Зерія кивнула. Коротко, без зайвих жестів. Наче щойно підписала рутинний документ, а не змінила чиюсь долю.

Ельф подав хлопцю карту, лист. Взяв склянку з кров'ю Рея.  Щось пояснив. Хлопець слухав, кивав, стискав пергамент, як найцінніший артефакт у світі.

Вони вийшли разом — ельф і хлопець. Двері зачинились.

Рей залишився із Зерією один на один.

Кабінет раптом здався значно меншим. Магія тиснула на плечі. Патриція муркотіла біля ніг, абсолютно байдужа до напруги в повітрі.

Зерія повільно повернулась до Рея. Її погляд ковзнув по його зап'ястку — вільному, без браслета — і повернувся до обличчя. У цьому погляді було щось таке, від чого Рею стало дуже незатишно. Наче його зважували. Вимірювали. Оцінювали за критеріями, про які він навіть не здогадувався.

Вона сіла за стіл. Поклала руки перед собою — спокійно, симетрично.

І заговорила. Ельфійською, з тим самим акцентом, який перетворював вишукану ельфійську на щось загрозливе.

— А тепер ще раз. Які у тебе стосунки з моєю донькою?

Рей відкрив рот. Закрив. Відкрив знову.

І сказав те, в чому навіть самому собі ще не зізнавався:

— Я її кохаю.

Тиша.

Рей завмер.
Слова вирвалися раніше, ніж він устиг подумати, наскільки це доречно.

Зерія дивилася на нього. Рей дивився на неї. Патриція муркотіла.

— Ясно, — сказала вона. Потім, з тією ж інтонацією: — А вона тебе?

— Я не знаю, — сказав Рей. І додав, бо чомусь не зміг зупинитися: — Але хочу сподіватися. Хоча вона зараз серед пустелі з ельфом. Із напівоголеним ельфом.

Зерія засміялася.

Коротко, низько — і несподівано щиро. Ці дві секунди сміху зробили її схожість із Ксандрою настільки разючою, що Рей відчув, як щось боляче стиснулось у грудях.

***

Парк Академії Вайтстоун.

Повітря тріснуло.

Не гучно — скоріше, як тріскається лід на калюжі під чоботом. Коротко, сухо. Просторовий розрив відкрився на висоті шести футів над ідеально підстриженою травою — і з нього випав хлопець.

Він приземлився на ноги — зігнувши коліна, згрупувавшись, як той, кого все життя вчили падати правильно. Випростався. Блиснули чорні очі — гострі, хижі, з тією настороженістю, яка буває в людей, що звикли: будь-яка нова ситуація може закінчитися мечем біля горла.

Хлопець був високий, жилавий, із чорним волоссям і різкими рисами обличчя. Одягнений у темне — сюртук, штани, важкі чоботи. На правому зап'ястку, там, де раніше був браслет, залишався блідий слід — смуга незасмаглої шкіри. В руці він стискав згорток пергаменту.

Бронзова статуя Алвера Ар'єнталя дивилася на нього з постаменту з мудрим і дещо здивованим виразом обличчя.

З-за огорожі вже біг Берт — охоронець, чия зміна, здавалося, притягувала незвичні події з тією ж невблаганністю, з якою Патриція притягувала прокляття.

— Стій! Хто такий? Що тут робиш?

Хлопець повернувся до нього. На мить розгублено озирнувся — на траву, статую, будівлі за нею. Потім заговорив повільно, ретельно добираючи слова загальнолюдською мовою з густим, незнайомим акцентом.

— У мене лист. Від Еларіона Ар'єнталя. До ректора Венса. — Він стиснув пергамент міцніше. — І відомості про місце перебування Ксандри вал'Ко... — він запнувся, — Ксандри Ар'єнталь. Проведіть мене до ректора.

Берт подивився на хлопця. Потім на просторовий розрив, який щойно замкнувся за його спиною. Потім на статую, наче чекаючи від бронзового Алвера поради.

Статуя мовчала. Коліно блищало на сонці.

— За мною, — буркнув Берт.