Розділ 29 (частина 2). Про переговори та зізнання, яких ніхто не планував

Він вийшов.

За дверима стояли жінка, ельф і троє вартових. Вона оглянула його з ніг до голови — коротко, оцінливо, як людина, яка вирішує, чи варта справа зусиль.

— Ходімо, — сказав ельф. — Поговоримо.

Вони йшли довгими коридорами, і кожен крок відлунював від чорних полірованих стін. Руни тут замінювали світильники — вони тліли в нішах м'яким бузковим сяйвом, кидаючи тіні, що повзли за ними, мов живі. Високі арочні стелі губилися в темряві. Повітря було важким, густим — та сама в'язка магія, що тиснула на канали, оселилася тут скрізь, як вологість у підвалі.

Патриція тупотіла поруч на шести корінцях. Їй, схоже, тут подобалося. Око крутилося в орбіті, розглядаючи руни з жвавим інтересом.

Кабінет, куди вони зайшли, виглядав — очікувано — теж темним. Масивний стіл із чорного дерева, полиці з незнайомими книгами, два крісла, диван біля стіни. На столі серед паперів стояло невелике дзеркало в залізній рамі.

Жінка сіла за стіл. Ельф — на диван, відкинувшись і закинувши ногу на ногу, з тією розкутістю, яка говорила: це мій дім, і мені тут зручно. Реєві залишилось крісло. Він сів. Патриція вмостилася біля ніг і затихла — лише пагони повільно розгойдувалися, всмоктуючи з повітря щось, від чого вона задоволено клацала.

Рей подивився на ельфа. Потім — на жінку. Висновок був очевидним, але Рей хотів підтвердження.

— Я правильно розумію, — сказав він, — ви — лорд Еларіон Ар'єнталь?

Ельф не відповів одразу. Щось майнуло на його обличчі — як тінь від хмари, швидко й ледь помітно. Сум? Ностальгія? Щось, чому Рей не знаходив назви.

— Вже давно ні, — сказав ельф тихо. Потім, рівніше: — Можеш звертатися до мене Тар-Ен Еларіон. А це, — він кивнув на жінку, — Тарра Зерія.

Пауза повисла між ними — коротка, але вагома, як вдих перед зануренням.

— А тепер розповідай ти. Хто ти. Звідки. Звідки в тебе артефакт зі слідами магії мого батька. — Ельф нахилився вперед. — Звідки рослина зі слідами магії моєї доньки. І що за прокляття на тобі. Якщо знаєш ельфійську — краще нею. Моя дружина розуміє ельфійську.

— Мене звати Рейнар Глейсборн. Я навчаюсь із Ксандрою в Академії.

Ельф завмер.

— В академії?

— Так. В Академії Вайтстоун.

Пауза. Ельф відхилився на дивані — повільно, обережно, як людина, яка щойно почула щось, що потребує перетравлення.

— У Вайтстоуні є академія?

— Так. Уже майже двісті років. Алвер Ар'єнталь передав маєток Гільдії Магів для заснування Академії. А ельфи пішли за Завісу. Після Війни Розколу.

Тиша. Довга, щільна. Ельф дивився на Рея, і щось у його очах змінилося. Перевернулося.

— Двісті років, — повторив він тихо. — Коли я йшов сюди, війна тільки набирала обертів.

Зерія подивилася на ельфа. Сказала щось — коротке, з питальною інтонацією. Він відповів їй — кілька фраз, і вона випрямилась у кріслі.

— Скільки зараз років Ксандрі? — запитав Еларіон.

— Згідно з документами — вісімнадцять.

— Якими документами?

— Тими, що вона заповнювала при вступі до Академії. На перший курс.

Зерія заговорила — ельфійською, з акцентом, що перетворював вишукану ельфійську на щось загрозливе:

— А ти звідки знаєш, що вона там заповнювала?

Рей відкрив рот. Закрив. Перед очима промайнуло обличчя секретарки ректора, яка довго дивилася на стопку монет, потім на Рея, потім знову на монети — і мовчки відкрила шухляду з анкетами.

Він відчув, як вуха починають горіти.

Рей не відповів. Тиша сказала все за нього.

— Ясно, — сказала Зерія. Без осуду, без подиву — просто зафіксувала факт, як людина, яка давно звикла читати людей по паузах.

Ельф постукав пальцями по коліну — повільно, ритмічно, як людина, яка рахує.

— Для нас минуло майже три місяці з того моменту, як Ксандра пішла через портал, — сказав він. — Ти кажеш, вона вступила на перший курс. Їй вісімнадцять. Значить, для неї минуло приблизно стільки ж. — Він помовчав. Пальці зупинились. — Отже, зараз світи йдуть паралельно, — сказав він тихо. — Це не Ксандра потрапила не у свій час. Це я колись випав зі свого.

Він сказав це рівно, без виразу. Але кутик рота все ж здригнувся — на мить, майже непомітно.

— Що ж, — Еларіон повернувся до Рея, і голос знову став діловим. — Розповідай далі. Як ти сюди потрапив. Де зараз Ксандра. Про прокляття теж цікаво.

— Це довга історія, — сказав Рей. — І мені потрібно негайно повернутися. Ксандра в небезпеці. Вона десь у пустелі, зі мною був ельф Ілларіс Каеліс і ще одна дівчина, ми вирвалися з табору кочівників, але...

Зерія заговорила. Ельфійською — з акцентом, який різав вухо, але чітко, і з такою інтонацією, що Рей завмер, не закінчивши фразу.

— Розповідай. І швидко, якщо так поспішаєш.

Рей подивився на неї. Чорні очі дивилися у відповідь, і в них було дещо, що не допускало жодних заперечень.

— Добре, — сказав Рей.

Він розповідав стисло. Академія. Ксандра з'явилася на початку семестру. Артефакт — робота його матері, що стримував прокляття з дитинства. Алвер Ар'єнталь прибув до Академії й наклав додатковий захист. Рослина — творіння Ксандри, мутант, який поглинає темну магію. Переліт через Завісу — невдалий, Ксандру та Ілларіса викинуло в болота. Табір кочівників. Жінка з кинджалом. Полон. Втеча.

Портал із рунами на піску. І як він — випадково, ненавмисно, через інерцію та фізику, яку неможливо скасувати магією, — влетів у розрив разом з іншими й опинився тут.

Еларіон слухав мовчки. Зерія — теж, хоча двічі перебила короткими запитаннями ельфійською. Рей відповідав.

Коли він закінчив, тиша повисла в кабінеті, як густий дим.

— Отже, — ельф нарешті промовив, — ти кажеш, що ніхто не знає, де зараз Ксандра. А вона серед пустелі. Ти сам знаєш, де вона?

— Приблизно. Зможу зорієнтуватися.

— Значить, малюй карту з позначками. Я напишу листа, і ми відрядимо посланця. Він усе передасть.