Розділ 29. Про переговори та зізнання, яких ніхто не планував

Рейнар Глейсборн.

Щось лоскотало в носі.

Не магія. Не пил. Щось конкретне, фізичне, наполегливе — тонке але з характером віслюка. Воно залізло в ліву ніздрю, повільно, ніби перевіряючи реакцію, а потім спробувало дослідити праву.

Рей рефлекторно зморщив ніс. Лоскотання не припинилося — навпаки, стало інтенсивнішим. Щось ще потягнулося до його обличчя, чіпляючись за повіку. Ліву — ту, що ніяк не хотіла відкриватися.

Рей спробував розплющити очі. Праве відкрилося. Ліве — ні. Його тримали.

Зелений пагін обвивав його повіку зверху, як мініатюрний удав — жертву. Другий пагін стирчав із лівої ніздрі. Жовте око дивилося на нього з відстані трьох дюймів.

— Пхр! — Рей фиркнув.

Патриція відсахнулася — з ображеним клацанням, як істота, чиї найкращі медичні наміри грубо відкинули. Пагін вислизнув із носа, повіку відпустило, і Рей нарешті зміг побачити обома очима.

Та сама кімната. Високі стіни з чорного каменю, руни на підлозі — погаслі. Трупів тут не було. Полонених теж. Зате з'явилося крісло.

Важке, темного дерева, з різьбленими підлокітниками. У ньому сиділа каштанова. Та сама — чорні очі, ті самі Ксандрині скули, лише різкіші, жорсткіші. На підлокітнику сидів ельф — вільно, як за давньою звичкою. Вони щойно про щось розмовляли — тихо, впівголоса. Замовкли, коли Рей поворухнувся.

Дві пари очей — чорні й зелені — зупинились на ньому.

Каштанова сказала щось коротке. Одне слово — можливо, ім'я, можливо, ранг. Кивнула на Рея.

Ельф відповів — так само коротко, тією ж мовою. Потім обернувся до Рея і заговорив — і цього разу слова мали значення.

— Ти мене розумієш?

Загальна людська Естерону. Рей кивнув. Коротко, раз.

— Це твоя єдина форма? — запитав ельф.

Рей помотав головою. Ні.

— Я так і думав. — Ельф кивнув, ніби отримав підтвердження чомусь очевидному. — Можеш перетворитися?

Рей завмер. Кивнув… Подумав — перетворитися зараз, без одягу, перед цими двома... Він поглянув на ельфа — потім на каштанову, яка спостерігала за ним із виразом людини, що не звикла довго чекати відповідей і завжди їх отримувала.

І повільно помотав головою. Ні.

Каштанова подивилася на ельфа. Сказала щось — коротко, з питальною інтонацією. Ельф відповів їй — три слова, може чотири. По його обличчю ковзнула ледь помітна усмішка. Він зіскочив із підлокітника, підійшов до дверей, відчинив, гукнув щось вартовому.

Хвилини тягнулися. Патриція підповзла ближче до драконячої лапи і влаштувалась, обвивши щиколотку пагонами. Каштанова дивилася на рослину з тим самим прицільним інтересом, з яким розглядала дракона.

Вартовий повернувся. Передав ельфу згорток темної тканини.

Ельф подивився на згорток. Потім на каштанову. Сказав їй фразу, в якій Рей вловив ноту ввічливого прохання. Жінка підвелась із крісла — одним плавним рухом, без зайвих зусиль — і вийшла. Вартові за нею.

Ельф кинув Рею тканину. Влучив точно в морду.

— Ось одяг. Закінчиш — виходь. Але без дурниць.

І теж вийшов.

Дракон подивився на тканину, що звисала з його щелепи. Рей подумки зітхнув.

Трансформація назад була — як завжди — огидною. Тіло стискалося, луска зникала, кігті втягувалися. Кожен м'яз протестував. Кожна кістка нагадувала, що їй це все набридло. Патриція спершу відсахнулась, потім підповзла до вже людської ноги й обвила щиколотку — за звичкою.

Розгорнувши тканину побачив балахон. Знову.  Чорний, довгий, з капюшоном.

Інші кольори тут взагалі існують?

Він натягнув балахон. Цей, принаймні, був нормального розміру — доходив до щиколоток, рукави закривали зап'ястя, і в ньому навіть можна було дихати. Прогрес.

Рей одягнув артефакт на шию — камінь ліг на груди знайомою вагою, і прокляття притихло під подвійним захистом каменя та Патриції. Подивився на себе. Босий, у чорному, із зубастою рослиною на нозі. Що ж, краще, ніж минулого разу.

Він вийшов.