Розділ 27 (частина 2) . Про вдалу імпровізацію, невдалий одяг і драконів, які не вміють бути непомітними

Вони витріщалися одне на одного.

Рей стояв у якомусь ганчір'ї, що прикривало його тіло так, як рушник прикриває статую — більше для позначення наміру, ніж для результату. Босий. З кинджалом. З артефактом на ланцюжку. Із виразом обличчя, який Ілларіс класифікував як «ні слова».

Ілларіс відкрив рот.

— Навіть не починай, — попередив Рей.

— Я нічого не сказав.

— Ти зібрався. Я бачу.

— Я тільки хотів запитати.

— Ні.

— Що ти тут робиш у такому …

— Я, — Рей знизив голос до леза, — не питаю, що ти робив у тому шатрі без сорочки. І ти — не питаєш. Домовились.

Ілларіс глянув на себе. Справді — штани, браслет, і все. Навіть чобіт не було.

— Домовились, — сказав він. — Ксандра?

— За шатром. З дівчиною.

— Якою дівчиною?

— Довго пояснювати.

Верблюжий крик розірвав повітря — близько, різко. Десь ліворуч щось тріснуло, і масивна тінь промайнула між шатрами — верблюд, оскаженілий від паніки, ніс на собі залишки зламаної загороди. За ним — другий. Третій.

— Верблюди вирвалися, — сказав Ілларіс.

— Я знаю. Це Патриція.

— Що?

— Потім.

Вони обігнули шатро. Ксандра стояла в тіні, поруч з нею — незнайома дівчина з косичками, яка озиралася з настороженістю дикої кішки.

— Ілларісе, — Ксандра видихнула. — Ти цілий.

— Відносно. — Він підняв руку з браслетом. — Але без магії. Тікаємо?

— Тікаємо, — підтвердив Рей. — Ілларісе, бери дівчат і йди на північ. Я вас наздожену.

— Ні, — Ксандра сказала це різко. — Я не піду без тебе.

Рей подивився на неї. У темряві його очі здавалися майже чорними — ніякої блакиті, ніяких вертикальних зіниць. Просто хлопець у краденому балахоні, босий, стомлений.

— Ксандро. Мені потрібно п'ять хвилин. У мене є спосіб наздогнати. Я поясню потім. Просто — повір мені.

Пауза. Коротка — коротша, ніж мала бути. Коротша, ніж Ілларіс очікував.

— П'ять хвилин, — сказала Ксандра.

— П'ять хвилин.

Вони побігли.

Ілларіс першим, Ксандра за ним, Шієлла— замикала. Повз шатра, повз вогнища, повз верблюдів, що носилися, як шалені. Крики за спиною — табір прокидався, смолоскипи спалахували один за одним, і хаос, який почався з однієї голодної рослини, розростався, як лавина.

Вони вибігли за периметр — і тут з-за низького пагорба з'явилися силуети. Троє кочівників, з мечами, побачили їх і кинулися навперейми.

— Ксандро! — крикнув Ілларіс.

Він не встиг договорити. Ксандра вже зупинилася, і її руки — Ілларіс побачив це бічним зором — робили щось дивне: вони тремтіли, і від пальців у повітрі розходився ледь помітний сірий серпанок.

Кактуси.

Їх було з десяток — низьких, товстих, непомітних серед піску. Звичайні пустельні кактуси, які ще секунду тому були просто частиною пейзажу. А потім вони випустили голки.

 Стрільнули — різко, з тихим свистом, як мініатюрні арбалети. Голки влучили в кочівників — у шиї, в руки, в незахищені ноги. Перший зупинився на півкроці, похитнувся і сів на пісок з виразом крайнього здивування. Другий зробив ще два кроки й повалився обличчям уперед. Третій встиг обернутися — і отримав другий залп.

Через три секунди всі троє спали. Глибоко, мирно, з тим безтурботним виглядом, який дають лише снодійні колючки і чисте сумління.

Ілларіс повернувся до Ксандри. Вона стояла, опустивши руки, і важко дихала.

— Кактуси, — сказав він.

— Кактуси, — підтвердила вона.

— Ти щойно змусила кактуси стріляти снодійними голками.

— Одного разу спрацювало. Я вирішила спробувати масштабніше.

Ілларіс вирішив обдумати це пізніше. Значно пізніше. У безпечному місці, з келихом чогось міцного.

— Верблюди, — сказав він замість цього. — Нам потрібні верблюди.

Два верблюди стояли за пагорбом — збіглі з табору, вони зупинилися, тремтячи і скиглячи, не розуміючи, куди тікати далі. Ілларіс підійшов до них повільно, з опущеними руками. Браслет блокував магію — але не все. Не зовсім. Ельфійський зв'язок з живими істотами йшов глибше, ніж руни на шматку заліза. Не магія — щось старше. Інстинкт. Мова тіла. Вібрація голосу, яка говорила тварині: я не загроза, я свій, стій.

Перший верблюд фиркнув, але не побіг. Другий тупнув ногою й залишився.

— Ти — на цього, — Ілларіс кивнув дівчині на одного з верблюдів. — Ми з Ксандрою — на другого.

Шієлла, не чекаючи запрошення, закинула ногу на верблюда з вправністю, яка видавала роки практики. Верблюд навіть не здригнувся. Ілларіс підсадив Ксандру, забрався сам і вхопився за повідок.

— На північ, — сказав він. — Швидко.

Верблюди рвонули — незграбним, хитким галопом, від якого Ілларіс відразу пожалкував про все випите цієї ночі. Табір залишався позаду, і крики, і смолоскипи, і хаос.

Потім Ілларіс почув дивний звук, обернувся  і забув, як дихати.

Над табором, на тлі зоряного неба, розправив крила дракон. Темно-сірий — ні, графітовий, з тонким мерехтінням паморозі по лусці, що блищала в світлі факелів, як розсипане скло. Не масивний — стрімкий, як клинок.

Верблюди, які й так були на межі, здуріли остаточно.

Дракон опустився нижче — і з його пащі вирвалася хвиля холоду, від якої найближчі шатра вкрилися інеєм. Кочівники, що вибігали з мечами і смолоскипами, завмерли. Хтось побіг назад. Хтось просто впав на коліна.

Потім дракон нахилився, підхопив щось із землі передніми лапами — щось зелене, шестиноге, що клацало пащею, — і злетів. Важко, з натугою, ударивши крилами так, що пісок здійнявся хмарою. Він повернув — не до них, а в протилежний бік,  і зник у темряві.

— Це, — сказала Ксандра повільно, — був дракон.

— Так, — підтвердив Ілларіс, повертаючись обличчям уперед. Серце калатало десь у горлі.

— Він забрав Патрицію.

— Схоже на те.

Пауза.

— А до речі, — Ксандра говорила ще повільніше, зважуючи кожне слово, — як саме Рей планував нас наздогнати?..