Розділ 27.Про вдалу імпровізацію, невдалий одяг і драконів, які не вміють бути непомітними

Ілларіс Каеліс.

Ілларіс спав.

Точніше — ілларісів варіант сну виглядав так: голова на складених руках, обличчя втиснуте в рукав, рот трохи відкритий, з якого виривалося старанне, прочуте, майже артистичне хропіння. Час від часу він видавав особливо гучний хроп, здригався, бурмотів щось невиразне і знову завмирав.

Досконала вистава. Шкода, що глядачів було лише двоє, і обох цікавив не він, а те, щоб він не ворухнувся.

Охоронці стояли біля виходу з шатра — два масивних кочівники з короткими мечами, які дивилися на нього з тим специфічним поглядом, яким дивляться на комаху, що потрапила в мед: цікаво, але не варто зусиль, щоб дістати.

Антимагічний браслет на лівому зап'ясті важив, як маленький якір. Холодний, залізний, з вирізьбленими рунами, що поглинали магію ефективніше, ніж Патриція їла прокляття. Де кочівники його роздобули — окреме питання. Може, трофей. Може, купили. Ілларіс планував з'ясувати це пізніше. Значно пізніше. Коли виживе.

Поруч, на килимах, спала Ліра.

По-справжньому спала — глибоко, рівно, з тією вразливістю сплячої людини, яка зникає в ту ж мить, як вона розплющує очі. Кинджал лежав під її рукою, навіть уві сні. Професійна звичка.

Він витратив на неї чотири години. Чотири години, які мав би використати на втечу, — натомість вливав у неї компліменти, вино і ту невловиму ельфійську чарівність, від якої жінки зазвичай забували, що планували з ним зробити. Ілларіс розповідав їй про колір її очей — а в неї були гарні очі, це він навіть не брехав. Про те, як його вразила її сила і впевненість. Про те, що ельфи цінують у жінках саме такий характер — непохитний, як скеля. Він підливав вина. Він пив сам — бо Ліра не дурна, і якщо кавалер не п'є разом із нею, то не п'є ніхто.

Результат: Ліра спала. Ілларіс був п'яний. Не мертвецьки — достатньо, щоб кімната ледь помітно хиталася, коли він повертав голову, і щоб зуби трохи німіли. Але браслет не знятий. Магії нема. Зброї нема.

Ілларіс лежав у позі п'яного ельфа і думав.

У нього не було плану. Це було неприємне, але чесне зізнання. Усе, на що він міг розраховувати, — це диво. Або помилка вартових. Або землетрус. На цьому етапі він був відкритий до будь-яких варіантів.

Диво прийшло о другій ночі.

Шум виник за стінами шатра — далекий, невиразний, але наростаючий. Спочатку — тупіт. Потім — верблюжий крик, різкий і повний паніки. Потім — голоси. Багато голосів.

Охоронці напружилися. Переглянулися. Швидкий обмін фразами — Ілларіс уловив тон, не слова. Один — старший, упевненіший: «Піди глянь». Другий — молодший, непевний кивок у бік полонених. Старший мотнув головою: «Ці спатимуть до ранку. Я тут».

Молодший вийшов.

Звук удару. Глухий, короткий. Тіло падає на пісок.

Старший вартовий напружився. Рука лягла на руків'я меча. Він зробив крок до виходу, повернувшись спиною до «сплячого» ельфа.

Ілларіс відкрив очі.

Важка мідна таця стояла на столі — на ній годину тому приносили вино. Таця була масивною, з гравірованим орнаментом. Приблизно два кілограми міді у формі кола. Не меч. Але достатньо.

Ілларіс підвівся, взяв тацю обома руками і вдарив вартового по потилиці. Звук вийшов соковитим і дуже переконливим. Кочівник осів, як мішок із піском, — м'яко, без зайвих ефектів.

Ліра навіть не поворухнулася. 

Ілларіс поклав тацю на стіл. Подивився на Ліру. Сплячу, вразливу, з кинджалом під рукою.

Кинджал забрати? Зброя, яка зараз потрібна йому більше, ніж їй.

Ні. Вона прокинеться — зрозуміє, що полонені втекли, що вартових вирубили. Якщо при цьому зникне її кинджал — це буде зрозуміло, логічно, але особисто. А Ілларіс не хотів, щоб це стало особистим. Принаймні — не більш особистим, ніж вже було.

Він вийшов із шатра.

Ніч, зірки, пісок — і хаос.

Ілларіс встиг зробити два кроки, перш ніж з темряви вилетів кулак. Він ухилився — рефлексом, не зором, — і кулак просвистів повз його скроню.

Перед ним стояв… хтось. У короткому балахоні з капюшоном, з босими ногами, з кинджалом у правій руці. Незнайомець — ні, хтось знайомий — завмер, так само здивовано, як і він.

— Каеліс? — прошепотів балахон.

Ілларіс моргнув. Потім подивився уважніше — на зріст, на поставу, на білі пасма, що виблискували з-під капюшона.

— Глейсборн?