Розділ 26 (частина 2). Про тихі операції та фатальних метеликів

Він обійшов друге шатро і побачив клітки зовсім поруч — тридцять кроків відкритого простору, освітленого рештками вогнища. Двоє патрульних ішли вздовж периметру, їхні силуети щойно зникли за великим наметом. Хвилин п'ять, поки повернуться.

Рей зробив крок уперед.

Голоси.

Він відступив назад у тінь так різко, що ледь не наступив на Патрицію. Двоє вартових — не ті, патрульні, а інші, від найближчого вогнища — підвелися і йшли саме в його бік. Ні. Повз нього. До кліток.

— Ховайся, — шепнув він, не обертаючись.

Тиша за спиною. Потім — шурхіт.

Рей притиснувся до стіни шатра і завмер. Вартові йшли повільно, розмовляючи між собою гортанною мовою кочівників — різкі приголосні, протяжні голосні, інтонації, з яких Рей не розумів жодного слова, але вловлював загальний настрій: нудьга, рутина, ніч, яка тягнеться.

Потім вони зупинилися.

Рей обережно виглянув.

Вартові стояли за десять кроків від нього і дивилися вниз. На землю. Туди, де мала ховатися Патриція.

Патриція вибрала свою стратегію маскування.

Вона стояла посеред піщаного п'ятачка на широко розставлених шести корінцях, розтопиривши всі пагони, які в неї лишилися, і завмерла. Око було закрите. Пагони стирчали в різні боки, як пелюстки сюрреалістичної квітки. Загалом вона виглядала як… щось. Не квітка. Не кущ. Швидше — як витвір скульптора, якого вигнали з гільдії за надмірну уяву і погане знання ботаніки.

Рей закрив обличчя рукою.

Вартові перемовлялися. Їхні голоси набули того специфічного тону, який універсальний у будь-якій мові і означає: «Що за прах це таке?» Один присів навпочіпки, розглядаючи Патрицію ближче. Другий стояв, схрестивши руки, і говорив щось, у чому Рей вловив питальну інтонацію. Перший відповів — коротко, невпевнено.

Вони не нападали. Не кликали підмогу. Просто стояли і намагалися зрозуміти, що за дивна рослина виросла посеред табору за ніч. У пустелі, де не росло нічого складнішого за колючку.

Рей почав обережно тягнутися до магії. Повільно. Два вартових, обох потрібно вирубити одночасно, тихо, без крику. Охолодження — не лід, не бурульки, просто різко знизити температуру тіла до втрати свідомості. Тонка робота. Він вже формував потік, коли —

Метелик.

Звичайний нічний метелик, блідий, з крильцями, що мерехтіли у відсвіті багаття. Він пролетів повз Патрицію — неквапливо, безтурботно, не підозрюючи, що його нічна прогулянка ось-ось стане каталізатором міжнародного інциденту.

Око Патриції розплющилося.

Рей побачив це в уповільненій зйомці: зіниця розширилась, пагін метнувся вперед — і Патриція кинулася за метеликом з тою ж невблаганною цілеспрямованістю, з якою завжди ловила мух. Шість корінців заскреботіли по піску, пащечка клацнула в повітрі, метелик шарахнувся вгору, і Патриція помчала за ним у темряву, залишаючи за собою борозни на піску і двох вартових, які стояли з виразами людей, чий світогляд щойно зазнав непоправних збитків.

Рей не чекав.

Магія вихлюпнулася — коротким, сфокусованим імпульсом. Повітря навколо обох вартових різко загусло від холоду. Перший осів на коліна, потім набік — м'яко, як людина, що засинає. Другий встиг обернутися, встиг відкрити рот — і осів поруч із першим. Тихо. Без крику. Без крові.

Рей підійшов до них, перевірив — дихають, просто без свідомості — і забрав у ближчого кинджал. Не розкішний, але гострий. Достатньо.

Патриція зникла десь у темряві. Рей чув далеке клацання і невиразний шурхіт, але зараз було не до неї.

Він побіг до кліток.

Перша — порожня. Друга — щось  вкрите ганчір'ям, нерухоме. Рей не став перевіряти. Третя —

Фігура, скручена на підлозі клітки. Руки зв'язані за спиною. Мішок на голові — грубий, з мотузкою на шиї.

Рей вхопився за замок. Дерево кліток було міцним — пустельний бамбук, висушений до кам'яної твердості. Замок — залізний, важкий, на ланцюгу. Відмичок у нього не було. Зате була магія.

Він поклав долоню на метал і випустив холод — не широко, а гостро, глибоко, в саму структуру заліза. Температура падала. Метал побілів від інею, потріскався тонкою сіткою, став крихким, як стара кістка. Рей стиснув — і замок розсипався під пальцями дрібними уламками.

Дверцята клітки відчинилися з рипінням. Рей заліз усередину, розрізав кинджалом пута на зап'ястях і стягнув мішок з голови полоненої.

Зелені очі. Розширені, ошелешені, але — живі.

— Рей? — Ксандра моргнула. Потім подивилася на нього — на балахон, на босі ноги, на кинджал. — Ти… чому ти в балахоні?

Він не став пояснювати.

— Ти цілa?

— Відносно. — Вона сіла, розтираючи зап'ястя, на яких лишилися червоні сліди від мотузок. Потім — швидко, як перемикач: — Де Ілларіс? Він був зі мною.

— Не знаю. Знайду. Спочатку — ти.

Ксандра відкрила рот — і закрила, стиснувши щелепу. Кивнула.

Рей вже повертався до виходу з клітки, коли з сусідньої — тієї, другої, яку він пропустив — пролунав шепіт. Жіночий. Молодий. І з такою інтонацією, від якої Рей завмер.

— Якщо ви мене не заберете, — прошепотів голос абсолютно буденним тоном, — я зараз так закричу, що збіжиться весь табір. У мене дуже гарний голос. Пронизливий. Перевірено.

Рей і Ксандра переглянулися.

— Це хто? — запитала Ксандра.

— Поняття не маю.

— Я серйозно, — продовжив шепіт. — Мені нема чого втрачати. Вам — є.

Рей підійшов до другої клітки. Усередині, напівзакрита ганчір'ям, сиділа дівчина — молода, смуглява, з безліччю тонких темних косичок, що звисали навколо обличчя, як намисто. Темні очі дивилися на нього з-під розбитої брови з виразом людини, яка вже все порахувала і дійшла висновку, що їй нічого втрачати.

— Ти кочівниця, — сказав Рей.

— А ти ходиш босий у краденому балахоні і ламаєш клітки посеред ночі. У кожного свої особливості.

Рей заморозив другий замок. Розбив. Відчинив.

— Руки, — сказав він.

Дівчина витягнула зв'язані зап'ястя. Рей розрізав пута.