Розділ 25 (частина 1). Про болота, кров і зустрічі, на які не чекали

Рейнар Глейсборн. Або те, що від нього залишилося.

Літати виявилося жахливо.

 І це не про те, що літати виявилося складно, або що літати вимагало зусиль. Літати було об'єктивно, фізично, метафізично жахливо. Тіло належало не йому — дракон керував крилами, хвостом, кожним м'язом, а Рей сидів усередині, як пасажир у візку, яким править божевільний кучер.

Вітер бив у морду — у морду, Великі Предки, у нього була морда — і дракон компенсував нахилом, від якого Рея нудило. Точніше, його б знудило, якби шлунок усе ще існував у тій самій конфігурації. Зараз він не був певен.

Артефакт стискався в лапі й навіть так працював. Слабше, не повною силою, але працював. Прокляття сочилось крізь канали повільним, ненажерливим отруєнням — не тим шаленим потоком, що ледь не вбив його на галявині.

Тримає. Поки тримає.

Дракон летів на схід.

Рей не перехоплював контроль. Спокуса була — велика, гаряча, панічна спокуса — але він знав: він не вміє літати. Він не знав, які м'язи рухають крила. Не знав, як повертати, як гальмувати, як приземлятися. Дракон — знав. Погано, невпевнено, наче вчився на ходу, згадуючи щось, закладене в кров задовго до народження, але знав. Забрати в нього контроль зараз означало впасти.

Тому Рей робив єдине, що міг: тримав артефакт. Стежив, щоб кігті не розтиснулися, щоб камінь не вислизнув, щоб шнурок не зачепився за щось. Маленьке, просте завдання. Поки дракон тягнув їх обох крізь вечірнє небо навпростець до чогось, що відчував лише він.

Нічне небо накрило їх одразу, без попередження — осінні хмари з'їли решту світла, і внизу залишилася лише непроникна темрява. Іноді дракон провалювався в повітряну яму, і серце Рея — людське, недоречне серце посеред цього тіла з луски та кігтів — злітало кудись до горла.

Час розтягувався. Або стискався. Рей не був певен. Прокляття гризло — повільно, методично, як цвіль, що їсть деревину зсередини. Дракон слабшав. Рівні змахи крил ставали рідшими, провали між ними — довшими. Кілька разів він почав втрачати висоту і вирівнювався ривком.

А потім дракон пішов униз.

Не впав — саме пішов, різко й цілеспрямовано, склавши крила вздовж тіла. Повітря засвистіло, земля кинулася назустріч, і Рей зрозумів, що вони не приземляються. Вони падають. Контрольовано, але падають, бо сил на нормальну посадку вже не лишилось.

Болото прийняло їх із хлюпанням, від якого злетіла зграя нічних птахів. Дракон увійшов у грязюку всіма чотирма лапами, просковзнув, мотнув хвостом для рівноваги — марно — і ткнувся мордою в купину осоки. Бруд та каламутна вода розлетілися в усі боки.

Рей відчув, як дракон тремтить. Не від холоду — від виснаження.

І тоді дракон вловив запах.

Кров.

Людська кров — Рей не знав, звідки знав різницю, але знав. І ще — щось інше. Тонке. Знайоме. Те, від чого другий канал спалахнув. Дракон підняв голову з купини так різко, що Рей відчув, як хрустять шийні хребці.

Ксандра тут.

Ні. Ксандра була тут раніше. Години тому, може більше. Запах крові — її, Рей був певен з тією ж ірраціональною, кістковою впевненістю, з якою дракон відчував напрямок, — вже слабшав. Але ще тримався.

Дракон виліз із калюжі і роззирнувся.

Обгорілі стовбури дерев стирчали з болота, як обвуглені пальці. Земля на сухій ділянці була розрита — сліди ніг, сліди боротьби, сліди вогню. На одному стовбурі — глибокі подряпини, наче щось живе намагалося вчепитися і не втримало. На траві — темні плями. Кров. Не лише Ксандрина.

Тут був бій.

Дракон опустив голову до калюжі й почав пити — жадібно, безсоромно, прямо з болота, разом із мулом і водоростями. Рей, десь у глибині, здригнувся. Потім змирився. Дракон хотів пити. Дракон пив. Демократія тут не передбачалась.