Розділ 24(частина2 ). Про тривогу, яку не заглушити, та плани, які не заслуговують на схвалення

Кайден знайшов його на лавці біля фонтана: Рей сидів нерухомо, з покладеними на коліна руками, а його погляд був спрямований у нікуди.

Кайден сів поруч.

— Щось не так, — сказав Рей.

— З фонтаном?

— З Ксандрою. Мені потрібна твоя допомога.

— Що трапилось?

— Ксандра зникла при переході через Завісу. П'ять годин тому. Пошукові групи не знають, де шукати. Я — знаю. Точніше, він знає.

— Ти хочеш його розбудити, — не запитав — констатував Кайден.

— Зняти артефакт. Дракон прокинеться і поведе до неї. Прокляття почне працювати одразу, тому все має бути швидко — визначити напрямок, надіти артефакт назад, приспати дракона.

— Рей, — Кайден знизив голос, — ти серйозно? Минулого разу ти ледь не вбив Ґранта. А до того — ледь не зруйнував пів парку.

— Саме тому мені потрібен хтось, хто надіне артефакт назад, якщо я не зможу.

— Я вогневик, Рей. Не боєць. Не стримувач. Я підпалюю речі, а не тримаю їх на місці.

— Знаю, — повторив Рей. — Тому нам потрібен ще хтось.

Вони повернулися до ректора вдвох. Венс вислухав план із тим виразом обличчя, з яким, мабуть, вислуховував пропозиції студентів підпалити лабораторію заради наукового прогресу.

— Ви пропонуєте, — повторив він рівним тоном, — зняти стримуючий артефакт із носія родового прокляття, розбудити другу іпостась із примусового сну, і сподіватися, що вона поведе вас у правильному напрямку, перш ніж прокляття вас вб'є або дракон знищить половину передмістя.

— У загальних рисах — так, — підтвердив Рей.

Венс помовчав.

— Ворстон і Мейв підуть із вами, — сказав він. — За межами міста. Подалі від будівель і людей. Це не обговорюється.

***

За міською стіною, біля старого пасовища, де навіть вівці не паслися через кам’янистий ґрунт, Мейв розкладала флакони на розстеленій хустці з тією ж спокійною точністю, з якою зазвичай готувала інструменти в цілительні. Два флакони сонного зілля, бинти, щось зелене в маленькій склянці — Рей вирішив не питати.

Ворстон стояв за три кроки, тримаючи в руках мотузки. Товсті. Кілька шарів.

— Мотузки, — сказав Рей.

— Мотузки, — підтвердив Ворстон.

— Оптимістично.

Ворстон посміхнувся. Точніше — шрам на його щоці злегка змістився, що за Ворстонових стандартів було еквівалентом реготу.

— Хлопче, — сказав він, — я тридцять років працюю з тими, хто не контролює власну магію. Мотузки ніколи не тримають. Але вони дають зайву секунду. А секунда іноді вирішує все.

Кайден тримав два флакони. Правий — сонне зілля Мейв, загальне. Лівий — настоянка Ферналя, та сама, з темного скла, що присипляла другу іпостась.

— Зілля дракону, сонне — тобі, якщо знадобиться, — Кайден перераховував, наче перевіряв список. — Артефакт у мене. Як тільки скажеш — надіваю.

— Якщо не скажу — теж надівай, — відповів Рей. — Якщо побачиш, що я більше не я.

Вечірнє сонце вже торкалося обрію. Тіні від каміння лягали довгими смугами на суху траву.

Рей розстебнув комір. Артефакт лежав на грудях — знайомий, звичний, тяжкий. Камінь, з яким він не розлучався з дитинства. Камінь, що стояв між ним і тим, що його вб'є.

— Готові? — запитав він.

Мейв кивнула. Ворстон перехопив мотузки зручніше. Кайден — просто дивився, і в його зелених очах не було жодного жарту.

Рей зняв артефакт через голову й кинув Кайдену.

Перша секунда — нічого. Тиша, в якій він відрахував удар серця.

Друга — прокляття вдарило. Не повільно, не поступово. Воно чекало. Терпляче, голодне, понад десять років стримуване каменем на ланцюжку — і тепер хлинуло через усі канали одночасно. Кості заболіли першими, потім м'язи, потім — все. Рей упав на коліно, стиснувши зуби так, що в скронях щось хруснуло.

І дракон прокинувся.

Не повільно. Не поступово. Він вибухнув зі сну з ревом, який Рей почув не вухами — всім тілом. Кожен нерв, кожен канал заповнився чужою волею, чужою люттю, чужою панікою — бо дракон панікував. Дракон відчув те, що Рей відчував весь день, — тривогу, загрозу, відсутність, — і прокинувся не в бій, а в жах.

Біль зірвав голос. Або рев — Рей уже не відрізняв. Тіло ламалося — руки, спина, лопатки, — і крізь агонію пробивалося щось інше: розширення, зростання, тверда поверхня замість шкіри.

Мейв відступила на три кроки. Ворстон — на два. Мотузки в його руках раптом здалися кумедними.

Там, де стояв Рейнар Глейсборн — студент четвертого курсу стихійного факультету, спадкоємець дому Глейсборн, юнак із білим волоссям і поганим характером, — тепер стояло щось інше.

Дракон.

Довга шия, довгий хвіст, чотири лапи з кігтями, від яких кам'янистий ґрунт тріскався. Крила — перетинчасті, складені вздовж тіла. Розміром — з маґмобіль, не більше, але Ворстон, який бачив за своє життя чимало небезпечних створінь, відступив ще на крок. Темно-сіра, майже графітова луска покривала все тіло — і по ній, наче по першому льоду, розбігалася тонка паморозь, що мерехтіла в останніх променях сонця.

Шматки одягу — того, що залишилося від сюртука і сорочки — звисали з лапи і хвоста жалюгідними клаптями.

Дракон мотнув головою. Очі — суцільно блакитні, з вертикальними зіницями — обвели присутніх швидким, хижим поглядом. Кайден завмер із флаконом у витягнутій руці. Ворстон перестав дихати.

Потім дракон розправив крила.

— Рей! — крикнув Кайден. — Лови!

Артефакт на ланцюжку полетів по дузі. Дракон — рефлексом, не розумом — зімкнув пальці лапи, і камінь опинився в кігтях. Шнурок звисав між пазурами.

Крила вдарили по повітрю. Раз. Двічі. Земля під лапами вибухнула хмарою пилу і дрібного каміння.

Дракон злетів.

Невпевнено — його кренило то вліво, то вправо, наче човен у шторм. Одне крило навантажувалося сильніше за інше, хвіст хаотично метався, намагаючись виправити баланс. Але він летів. Вперто, відчайдушно — на схід, через вечірнє небо, в бік заходу сонця за спиною і темряви попереду.