Розділ 24. Про тривогу, яку не заглушити, та плани, які не заслуговують на схвалення

Рейнар Глейсборн.

Десь об одинадцятій ранку щось змінилося.

Не різко — не так, як ламається кістка чи спалахує вогонь. Повільно, дедалі сильніше, як далекий грім, якого ще не видно, але від якого повітря вже важчає. Десь у глибині, там, де сонний контур Ферналя тримав дракона в тиші, з'явився рух. Не пробудження — щось менше. Тривожне ворушіння сплячої істоти, якій сниться щось погане.

Рей спробував це проігнорувати.

На лекції з магічного права професор Халліс — сухий чоловік, який навіть чхав параграфами — диктував щось про юрисдикцію артефактних злочинів за межами міських стін. Рей записував старанно, рівним почерком, тому що альтернативою було прислухатися до того, що коїлось під ребрами. Перо рухалось по пергаменту, Халліс бубонів, і якщо не зважати на те, що від кожної нової хвилі тривоги рядки злегка з'їжджали вниз, — все виглядало нормально.

На практикумі з контролю стихійних каналів руки були зайняті, і це допомагало. Парна вправа — утримати крижаний щит, поки напарник б'є по ньому стихійними імпульсами. Рей тримав. Імпульс, щит, імпульс, щит — монотонний ритм, за яким можна було сховатися від усього. Поки чергова хвиля з другого каналу не штовхнула зсередини, і щит не розрісся вдвічі, накривши інеєм половину тренувального майданчика разом із напарником. Інструктор подивився. Рей кивнув — перестарався, вибачте — і до кінця заняття тримався, хоча кожен наступний щит вимагав зусилля не на створення, а на стримування.

На обід пішов за інерцією, не з голоду. Кайден знайшов його в їдальні, сів навпроти з тарілкою й почав розповідати якусь історію про те, як вогневики другого курсу підпалили штори в аудиторії Мейв. Рей кивав у потрібних місцях, не чуючи жодного слова.

— Рею, — Кайден нахилився. — Ти зі мною?

— Так. Продовжуй.

— Я щойно сказав, що ректор танцював на столі у їдальні. Ти кивнув.

Рей промовчав. Доїв рагу, яке мало смак мокрого картону, і пішов до бібліотеки.

Бібліотека не допомогла.

Він сидів там з підручником, який не збирався читати, але який давав привід нікуди не ходити й ні з ким не розмовляти. Ідеальне прикриття. Літери на сторінці не рухалися, і це теж було ідеально, бо все інше всередині нього вирувало.

Ставало все гірше.

Дракон не прокинувся. Контур тримав. Але за ним відчувалося щось — наче звір крутиться уві сні, б'є хвостом, дере кігтями невидимі стіни. Тривога, яка не належала Рею, але просочувалася крізь усі шари захисту й осідала десь під ребрами важким, гарячим тиском.

Книга закрилася. Рей деякий час дивився на палітурку, потім підвівся. Він міг і далі чекати. Міг списати це на нестабільність каналів після цілительні. Міг переконати себе, що сонний контур просто дає побічні ефекти, і Ферналь попереджав про щось подібне.

Міг. Не став.

Кабінет ректора розташовувався на третьому поверсі головного корпусу — за дверима, оббитими темною шкірою, з бронзовою табличкою, яку полірували значно частіше, ніж це було необхідно. Рей постукав двічі і зайшов, не чекаючи запрошення.

Ректор Венс стояв біля вікна. Не сидів за столом, як зазвичай, — стояв, і це було першим тривожним знаком. Другим — чорна куля артефакту зв'язку на столі ледь помітно мерехтіла, наче її нещодавно використовували.

— Глейсборне, — Венс обернувся. Його обличчя зберігало ту ж адміністративну непроникність, але дещо в поставі видавало напругу. — Чим зобов'язаний?

— Пане ректоре, — Рей зупинився біля порога. — У вас є зв'язок із лордом Ар'єнталем. Я хотів би уточнити: делегація благополучно дісталася до місця призначення?

Венс не відповів одразу. Його погляд затримався на Реї — оцінювальний, гострий, такий, яким він зазвичай дивився на студентів, яких підозрював у чомусь конкретному, але ще не вирішив, у чому саме.

— Чому ви запитуєте?

— Відчуття, — сказав Рей. І додав, бо ректор явно чекав на щось більше: — Дивне. Неприємне. З ранку.

— Не знав, що у вас є дар передбачення.

— Немає.

— А втім, — Венс повернувся до столу, поклав долоню на спинку крісла і стиснув, — ваше відчуття вас не обманює. При переході через Завісу зникли двоє з делегації. Студентка Ар'єнталь і один з ельфів, який ішов за нею.

Тиша. Коротка, щільна.

— Хто саме?

— Ілларіс Каеліс.

Рей перетравив це за секунду. Ілларіс. Звісно. Хто ж ще.

— Коли?

— Близько п'яти годин тому. Лорд Ар'єнталь повідомив одразу після того, як зрозумів, що вони не вийшли по той бік. Він організовує пошукові групи з ельфійського боку. Ми готуємо свої — з людського.

П'ять годин. Рей подумки відмотав назад. Об одинадцятій. Саме тоді дракон почав ворушитися.

— Проблема в тому, — продовжив Венс, і його голос набув того сухого, ділового тону, за яким він ховав усе, що не вкладалося в протокол, — що ельфійська Завіса — не звичайний бар'єр. Вона має… власну волю, якщо так можна висловитися. Ті, кого вона відхиляє, можуть опинитися будь-де. За Завісою, перед нею. Теоретично — навіть за сотні миль від точки входу.

— Зрозумів, — сказав Рей. — Тримайте мене в курсі.

Він розвернувся до дверей.

— Глейсборне.

Рей зупинився.

— Якщо ваші… відчуття зміняться, — Венс підбирав слова обережно, — повідомте.

Рей кивнув і вийшов.

Коридор. Сходи. Подвір'я. Листопадове повітря, яке мало б освіжити, але не освіжало. Тривога не зменшилась — навпаки. З кожною хвилиною дракон ворушився сильніше. Контур тримав, але Рей відчував, як він натягується — тонка нитка, на якій висить щось дуже важке.

Він не знав, що робити.

Це було рідкісне для нього відчуття. Рей завжди знав — або принаймні мав план, який створював ілюзію знання. Зараз планів не було. Була тривога, яка росла, як вода в трюмі, і дракон, що бив крилами в стіни свого штучного сну, і абсолютна, бездонна неможливість хоч чимось допомогти.

Ксандра зникла. Десь. Пошукові групи шукатимуть — методично, повільно, як годиться. Годинами. Днями.