Розділ 23 (частина 2). Про сестринську любов та недоліки ботанічної оборони

Я штовхнула магію в корені — не в дерево, а в землю навколо. Трава під ногами кочівника, що підкрадався зліва, раптом ожила, обвилася навколо щиколотки й потягнула вниз. Він хитнувся, видав здавлений звук і впав на коліно.

Ліра рухалась.

Я побачила її за мить до удару — кинджал блиснув у тьмяному світлі, і я відбила передпліччям, розвернулася, відступила. Цитадельська техніка: коли противник із лезом — тримай дистанцію, контролюй простір.

Вона не дала мені цього простору. Ліра  атакувала — швидко, точно, з тією ж брутальною ефективністю, яку їй вкладали ті самі інструктори, що вчили мене. Різниця в тому, що вона тренувалася на п'ять років довше. І в неї був кинджал.

Удар — ухил — контратака. Мій лікоть у її ребра — вона відхилилась, але не повністю, і видихнула різко. Кинджал рубанув зверху — я перехопила зап'ястя, провернула, але Ліра вивернулась із захвату, як змія, і відступила на крок.

Я змусила корені ворушитись під землею — перечіпляти, плутати, тягнути. Не оживлення — просто рух. Один із кочівників спіткнувся й впав на коліно. Трава обвила ноги молодшого вогневика — він рикнув і випалив униз, спалюючи стебла, але на їхнє місце повзли нові.

Ліра знову кинулася вперед. Я відбила — руками, ліктем, коліном. Цитадельський бій — брудний, ближній, без правил. Вона вціпилась у мій комір і спробувала підсікти ногу. Я вдарила лобом — Ліра відхилила голову, але недостатньо, і мій лоб пройшовся по її виличці. Вона відступила на крок, злизнула кров із розбитої губи й посміхнулась — зовсім як мати.

Позаду — шум. 

Глухий крик. Чоловічий. Не стримане «ах» болю, а повноцінне, панічне:

— Зніміть це з мене! Зніміть це з мене!!!

Я відступила від Ліри на два кроки — вона теж повернула голову — і побачила.

Кочівник-чоловік, той із посохом, крутився на місці, намагаючись скинути щось із плеча. Щось зелене, зубасте, з шістьма коренями-лапами, одним жовтим оком і пащею, яка була мертвою хваткою вчеплена йому в плече.

Патриція.

Патриція — без горщика, на шести кореневих лапах, абсолютно непохитна у своєму рішенні знищити саме цього шамана, — гризла його із хрускотом, від якого я на мить забула, де перебуваю.

Як вона тут?.. Де горщик?.. І звідки в неї лапи?!

Кочівниця кинулась на допомогу товаришу, але Патриція — не відпускаючи першу жертву — вхопила пагоном її капюшон і потягнула на себе.

Тим часом із лівого боку мох — звичайний болотяний мох — раптом здувся, і накинувся на одну з кочівниць. Просто в одну мить вона стояла, а в наступну — пухка зелена маса вже обгорнула її по пояс і вперто потягнула униз. Жінка заверещала, відчайдушно борсаючись і намагаючись відкопати себе руками, але мох повільно й невідворотно засмоктував її все глибше. Їй явно стало вже не до того, щоб воювати.

Це зробила не я.

Моя магія була грубою, панічною — ривками, імпульсами. А це — рівна, точна, контрольована робота. Хтось працював із тіні, спокійно й методично. Корені сусіднього дерева піднялися й обвили ноги старшого вогневика — повільно, але неухильно, як зміїні кільця.

Кочівники теж зрозуміли, що є ще хтось. Молодша з жінок крикнула щось на своїй мові й кинулась у бік кущів. Вогневики перестали цілити в мене і почали палити в усі боки — вогняні кулі летіли в кущі, в дерева, в будь-яку тінь, яка здавалася підозрілою.

Патриція відпустила першого шамана — той впав на коліна, притискаючи скалічене плече — і кинулась на кочівницю, яка стояла найближче. Шість лап стукотіли по мокрій землі, зубаста паща клацала, пагони розхлистувалися, як батоги.

Я побачила вогняну кулю.

Побачила — і зрозуміла, що вона летить не в мене. Вона летіла в Патрицію, яка якраз вчепилася пагоном у полу кочівницької накидки.

Не думала. Кинулась уперед, відштовхнула Патрицію — рослина була важчою, ніж здавалась, як мішок каміння з амбіціями — і вогняна куля вдарила мене в бік.

Біль був білим. Яскравим, сліпучим. Мене відкинуло на купину, я впала, перекотилася — і крізь біль побачила, як друга куля влучила в Патрицію. Рослину підкинуло й жбурнуло кудись у темряву. Пагони безсило мотнулися в повітрі.
Щось усередині мене стиснулось — не думка, не слово, просто тупий, холодний удар під ребрами, гірший за опік. Я спробувала повернути голову, побачити, куди її відкинуло, — але темрява за купинами вже проковтнула все.

Ліра була наді мною раніше, ніж я встигла підвестись. Колінo на грудях. Кинджал на горлі. Тригранне лезо холодне, як лід.

— Хто б ти там не був, виходь., — сказала вона голосніше, естеронською. Акцент жахливий, але зрозумілий. —. Або ріжу їй горло.

Тиша. Тріск палаючого дерева. Стогін шамана, якого недогризла Патриція.

Потім — легкий звук. Зверху. З крони сусіднього дерева, яке ще не встигли підпалити, стрибнув Ілларіс Каеліс.

Стрибнув — м'яко, безшумно, з тією кошачою грацією, яка робила рух схожим на прогулянку сходами. Він приземлився на обидві ноги й випростався.

Чистий. Це було перше, що я помітила крізь пелену болю. Серед болотяної бруки, на мокрій купині, оточений палаючими деревами і тілами — Ілларіс виглядав так, наче щойно вийшов із палацу. Ні крапельки бруду на костюмі. Волосся акуратно зібране. Тільки рукави закочені, як єдина поступка обставинам.

Як?! Я провела весь день по коліна в цьому болоті і виглядала, як щось, що болото відригнуло. А він — наче прогулювався парком.
— Ілларісе? — мій голос прозвучав хрипко з-під Ліриного коліна.

— Добрий вечір, — відповів він. Подивився на Ліру, на кинджал, на мене. Оцінив. Повільно, демонстративно витягнув зі піхов ельфійський кинджал і кинув на землю. Підняв руки долонями вперед.

— Бачу, що переговори не на мою користь.

Ліра подивилась на нього. Оцінила. Повернулась до мене.

— Ельф, — сказала вона оскурською. — Ти завела собі ельфа.
— Вже заздриш? — відповіла я.

Ліра навіть не моргнула.

— Зв'яжіть їх, — наказала вона.