Розділ 23 (частина1). Про сестринську любов та недоліки ботанічної оборони

Дерево під моєю рукою вже змінювалося. Магія хлинула в стовбур потоком, і він тріснув, розрісся, випустив важкі гілки, що захльостали повітря навколо. Не ідеально. Не контрольовано. Але між мною і тими, хто підходив із темряви, тепер стояло щось живе, зле й дуже гіллясте.

Постаті вийшли з темряви одночасно з трьох боків.

Три — зліва, масивні, руді, в шкіряних нагрудниках поверх сорочок, і руки одного вже палали жовтогарячим. Четверо — справа, в довгих накидках з капюшонами, безшумні, як тіні.

І восьма.

Вона стояла попереду, і місячне світло — якого, до речі, хвилину тому не було — вхопило її обличчя так, наче хтось спеціально підібрав освітлення. Висока, бліда, темне волосся зібране в тугий вузол на потилиці. Ритуальний кинджал у лівій руці — тригранне лезо, руків'я під ліву руку.

Моя старша сестра посміхалася.

Не тією теплою усмішкою, яку люди тут дарують при зустрічі. Ліра посміхалася так, як посміхається жінка, яка довго когось шукала, нарешті знайшла і вже подумки склала список речей, які зробить далі. Жоден пункт цього списку не передбачав обіймів.

— Ксандро, — сказала вона мовою Оскуру, і від знайомих звуків у мене звело щелепу. — Нарешті.

Дерево під моєю рукою гуділо від магії, готове до наказу. Але я не могла відвести від неї очей. Ліра. Тут. На Естероні.

Це неможливо. Гіркота піднялась у горлі. Портал. Батько не відправив би Ліру добровільно. Не через портал, який будував для мого порятунку. Він скоріше зруйнував би його, ніж пропустив Ліру.

Якщо тільки...

— Ліро, — відповіла я тією ж мовою. Голос вийшов рівним. Дякувати Цитаделі за це. — Що ти тут робиш?

— За тобою прийшла, — вона посміхнулася. Мамина усмішка — та, яку мати давала перед тим, як когось знищити, тільки у Ліри вона була вужчою, гострішою. — У тебе залишився невиконаний борг. Богиня чекає.

Борг. Золота мітка на зап'ясті. Ритуал, від якого батьки мене врятували, відправивши через портал. Мітка зникла — але, мабуть, Богиня не списує борги.

— Як ти мене знайшла?

— О, тут усе просто, — Ліра підняла ліву руку. На її долоні тьмяно пульсувала руна — темна, маслянисто-червона. — Магія крові. Як би там не було, а в тому, що в нас одна мати, є плюс. Я завжди зможу тебе знайти.

Вона сказала це так, наче ділилася рецептом пирога. Легко, буденно. Сестринські зв'язки — чудова річ, особливо коли потрібно когось вистежити.

— Уже почала розробляти план, як тебе дістати з тієї академії, куди ти сховалась, — продовжила Ліра, крутячи кинджал у пальцях. — Але тут такий подарунок долі — одна, на болоті, без захисту. Як можна було не скористатись?

— Як ти сюди потрапила? — голос мій залишався рівним, хоча всередині все стискалось.  — Що з батьками?

Ліра нахилила голову. Кутик рота піднявся.

— Усе добре, — сказала вона. — Я їх вбила.

Оскурською. Так, як казали б «я поснідала».

Біль ударив під ребра — різко, гаряче. Потім — тиша. Та сама, цитадельська, яка приходить, коли треба думати, а не відчувати.

Ліра брехала. Або не брехала. Визначити неможливо — вона завжди вміла говорити правду і неправду з однаковою посмішкою. Коли мені було дванадцять, вона сказала, що батько впав із вежі, і я ревіла дві години, поки не знайшла його живого в лабораторії. Вона тоді стояла в дверях і дивилася на мої сльози з виразом дослідника, який вивчає цікавий зразок.

І мати. Зерія вал'Корвус, Верховна жриця, яка одним поглядом змушувала підлеглих забувати власне ім'я. Жінка, яка «випадково» спопелила квітку, а потім послала елітний загін у смертоносні болота за новою. Дати себе вбити власній доньці? Це було б так само ймовірно, як Патриція, що добровільно відмовляється від мухи.

Я не повірила. Не до кінця. Але біль залишився — тупий, важкий, десь під ребрами, — бо «не повірила до кінця» означало, що частинка все ж повірила.

— Ти брешеш, — сказала я.

Ліра знизала плечима.

— Можливо. А може й ні.

Вона кивнула, і двоє вогневиків — ті, що виглядали старшими, обпалені сонцем кремезні чоловіки з важкими руками — рознесли свої позиції ширше. Молодший, з рудою бородою, яка росла нерівними клаптями, підійшов ближче до Ліри. Кочівники розійшлися тінями: троє жінок, легких, безшумних, капюшони низько на обличчях, і один чоловік — вищий, ширший, із посохом, на якому щось тьмяно мерехтіло.

Сім плюс Ліра. Проти мене однієї. На болоті. Вночі.

На Оскурі це називалось «прийнятні умови». Для того, хто нападає.

Вогняна куля влучила в дерево, і стовбур зайнявся — ревучим, злим полум'ям. Мокра деревина пручалась, але вогневики знали свою справу.

Ворстон казав: «Вирощуйте рослини для оборони». Він, мабуть, забув уточнити, що проти вогняних магів це працює приблизно так, як парасолька проти водоспаду — теоретично правильно, практично безнадійно.