Розділ 22 (частина 2). Про незаплановані подорожі і користь тренувань.

Я відступила. Обійшла широким півколом, не торкаючись ані каменя, ані трави довкола. Хай що тут робили — це було дуже давно. І, судячи з того, як навіть болотяна рослинність обминала камінь, земля досі пам'ятала.

Маги крові, якщо вірити тому, що мені встигли розповісти, трималися сходу. Далекого сходу. Пустель, спеки й місць, куди нормальна людина не полізе без дуже вагомої причини.

А цей вівтар стирчав посеред болота.

Або я опинилася значно далі, ніж думала. Або хтось із них колись доходив дуже далеко від своїх пустель.

Жоден із варіантів не тішив.

Я рушила далі швидше. Не тому, що злякалася. Просто якщо місцевість починає підкидати старі жертовники, краще не чекати наступного пункту програми.

Скільки минуло часу, я вже не розуміла. Без годинника час перетворюється на щось дуже умовне. Але десь між черговим провалом та черговою хмарою комарів з’ясувалося: магія тут поводилася дивно. Навіть дивніше, ніж зазвичай. Рослини тут були наче... активнішими.

Біля одного покрученого стовбура я зупинилася перепочити, поклавши на нього руку, і магія потекла сама — без запрошення, без наміру. Дерево здригнулося, випустило три нові пагони й спробувало обвити зап'ястя.

Я відсмикнула руку. Пагони завмерли й повільно втяглися назад.

— Не сьогодні, — сказала я дереву.

Дерево не наполягало. Але наступне, повз яке проходила, теж потяглося гілкою. І те, що за ним. Наче вони передавали одне одному: «Дивись, щось цікаве йде».

Чудово. Болото з характером. Саме те, чого не вистачало.

Сіре світло тьмяніло. Ноги гули. Шлунок нагадував про себе з тією наполегливістю, яку не можна ігнорувати. Вечеряти я планувала у Валь'Тієрі, за столом, із тарілками. Болото мало щодо цього власну думку.

На краю чергової ділянки знайшовся сухий горбик — маленький острівець твердої землі, вкритий жорсткою травою й оточений низькими кущами. Після цілого дня у воді він виглядав як палац.

Скинула наплічник, стягнула мокрі черевики. Бенедикт, який за день напрактикувався ловити комарів до стану ситого блаженства, перебрався на наплічник і затих.

На краю горбика — кущик. Маленький, із дрібними темними ягодами. Зірвала одну, розтерла, понюхала. Ельфійське чуття підказало: не отруйні. Надкусила. Кисло. Дуже кисло. Але їстівно.

Подивилася на кущ. Магія тут вільна, потоки легкі. Мелісу вже вдавалося виростити нормальну, без зубів і амбіцій. Просто контроль наміру. Великий кущ. Великі ягоди. Смачні. Нічого зайвого.

Я поклала долоню на стовбурець. Магія потекла — м'яко, рівно. Кущ здригнувся й почав рости. Гілки потовщилися, листя розправилося, ягоди набрякли, потемніли, збільшилися вдвічі.

Надкусила. Солодка, соковита, сік по підборіддю. Ягід стало вдесятеро більше. Непогано.

І тоді вдарив запах.

Аромат накотив хвилею — густий, солодкий, настирливий. Розлився над горбиком, як перекинута бочка парфумів. Перша мошка прилетіла майже одразу. За нею — рій.

Контроль наміру. «Великі, смачні ягоди». Де в цьому запиті було «і щоб пахли на все болото»? Ніде. Болотяна магія, мабуть, вирішила додати бонус від себе.

Зібрала жменю ягід, поки мошкара не дісталася першою, й пересіла на інший край горбика. Бенедикт, навпаки, перебрався ближче до куща — комахи, приваблені ароматом, летіли прямо на нього. Він розкинув павутиню між двома гілками й збирав здобич з ефективністю, яка викликала б заздрість у будь-якого рибалки.

Чистої води не було. Це турбувало більше, ніж їжа. Болотяну воду пити — гарний спосіб провести наступні три дні в режимі, несумісному з ходьбою. Роса вранці, може, вирішить проблему. Або ні. Подумаю завтра. Зараз — спати.

Темніло швидко. Небо із сірого стало темно-сірим, потім — майже чорним. Хмари закрили все: ні зірок, ні місяця. Загорнулася в плащ, підклавши наплічник під голову. Земля під спиною була твердою і ще зберігала денне тепло.

Завтра — знову на схід. Рано чи пізно болото закінчиться. А якщо ні — тут є їстівні ягоди, комарі для Бенедикта, і жодної жриці з ритуальним кинджалом. За оскурськими стандартами — цілком прийнятна ситуація.

Заплющила очі.

Тихо. Болото засинало: стихли комарі, замовкли жаби, навіть вітер заспокоївся. Тиша стояла густа й нерухома.

І в цій тиші — кроки.

Тихі. Обережні. Не звірині — надто рівномірні, надто продумані. Наче хтось підкрадався, стараючись не хлюпнути в калюжу. І не з одного боку.

Ельфійський зір дозволяв бачити в темряві краще за людський, але не ідеально: контури розмивалися, тіні плавали. Між стовбурами дерев щось рухалося. Постаті. Кілька.

Не встигла піднятися — поклала долоню на стовбур дерева, на яке спиралася. Магія потекла в кору, готова вихлюпнутися на перший наказ.

У голові, наче насміхаючись, спливли слова Ворстона: «Ваш план: перше — втекти. Друге — вижити достатньо довго, щоб те, що ви виростили, встигло когось з'їсти. Третє — кричати».

Тікати — нікуди. Болото в усі боки. Кричати — нікому.

Залишався другий пункт.

Пальці стиснулися на корі, й дерево під рукою здригнулося, відгукуючись на магію з тією ж дивною готовністю, яку я відчувала весь день.