Розділ 22. Про незаплановані подорожі і користь тренувань.

Ксандра

Туман розійшовся, і під черевиками виявилася болотяна трясовина. По щиколотку. Навколо — бура зеленувата рівнина, порізана протоками, вкрита купинами осоки. Криві дерева з голими мокрими стовбурами стояли по коліна у воді, обвішані сизим лишайником. І хмари комарів.

— Це точно не схоже на біле місто, — сказала я болоту.

Болото не відповіло. Натомість комар сів на шию, і довелося його прибити.

Отже. Ні Завіси за спиною, ні туману, ні Алвера, ні Ілларіса з Патрицією. Озирнулася — болото в усіх напрямках, наскільки вистачало зору. Ані натяку, звідки прийшла і куди мала вийти. Знову все пішло шкереберть — як і щоразу, коли справа стосувалася намірів, концентрації та «просто думай про одне». Мабуть, коли в Цитаделі проводили уроки медитації, не варто було рахувати тріщини на стелі.

Перше, що потрібно — зрозуміти, де я. Пройшла наскрізь чи ні? Визначити неможливо. Вказівників тут не передбачено, а лишайник на вигляд однаковий по обидва боки будь-якої Завіси.

Компас Ренні ліг на долоню гладкою прохолодою. Руни на краю спалахнули, і на поверхні каменю проступила тонка світна стрілка, що тремтнула і впевнено вказала на північ. Працює.

 Ельфійські ліси — на заході. Якщо якимось чудом пройшла Завісу і зараз усередині — схід виведе назад до межі, а вздовж неї до когось живого. Якщо виплюнуло на людський бік —схід теж непоганий варіант: там дороги, села, цивілізація. На захід іти безглуздо — або Завіса, яка мене вже оцінила, або нескінченний ліс.

Схід. Визначилися.

Перш ніж іти — наплічник. Книги Віллоу, підручник Тиндаля, одяг— все сухе, і дякувати за це щільній тканині. І коробочка. Бенедикт сидів усередині нерухомо, з виглядом істоти, яку абсолютно влаштовує будь-який поворот подій, доки в кінцевому результаті будуть мухи. Тісно йому. Пересадила на плече — павук потупцював лапками, влаштувався, повернувся всіма вісьмома очима в бік найближчої хмари комарів і завмер у позі глибокого, нестримного щастя.

Що ж, мрія Бенедикта, можна сказати, здійснилася: болото, комарі — рай для павука. Випадкові думки про Оскурські болота — ті, що промайнули в тумані, — і павук, чиє найщиріше бажання в житті зводилося до «більше мух». Якщо Завіса й справді зчитує бажання... Ну, принаймні хтось із нас двох отримав те, що хотів. Залишалося сподіватися, що отруйного туману та інших принад Оскурського болота тут не додається.

Рушила на схід. Перша купина, на яку ступила, тримала. Друга — теж. Третя провалилась, і нога пішла в холодну жижу по коліно. Ось так — два кроки впевненості, один — у болото. Приблизно так виглядали всі мої плани останнім часом.

Плащ чіплявся за кожну гілку, збирав на себе мокрий лишайник і тяг назад, наче хтось тримав за поли. Після п'ятої зупинки, щоб відчепити його від чергового мертвого сучка, зняла й прив'язала до наплічника. Без нього стало прохолодніше, але принаймні не доводилось щохвилини озиратися, перевіряючи, чи не залишила шматок тканини на кущі

Але все ж тепліше, ніж мало бути в листопаді. Не жарко, але і той пронизливий вогкий холод, якого чекала, не прийшов. Може, ельфійські землі мають м'якший клімат. Або це південь. У будь-якому разі — пощастило. Мокра й замерзла одночасно — це вже не пригода, а покарання.

Болото жило своїм життям і мною не цікавилося. Жаби з'являлися на острівцях зелені, витріщалися на мене круглими очима й зникали з плюскотом. Один раз щось довге й блискуче ковзнуло під водою повз черевик — змія чи вугор, — і зникло раніше, ніж я встигла відсмикнути ногу. Тут було б непогано мати палицю. Або меч. Або хоча б відчуття, що рухаюся в правильному напрямку, а не по колу.

Компас перевіряла кожні пів години. Схід. Тримаюся. Мабуть.

На другій годині Бенедикт здивував.

Комар підлетів надто близько, і павук — замість того, щоб чекати в павутині, як годиться нормальному павукові, — випустив тонку нитку, крутнув нею в повітрі й накинув на комара. Влучно. Підтягнув, запакував — за секунду.

Я зупинилася й подивилася на нього.

— Ти і так вмієш?

Звісно, існують павуки, що полюють закидаючи павутину, але Бенедикт ніколи раніше так не робив. Або ховав цей талант, або болотяне повітря на нього так подіяло.

— Хоч комусь тут весело, — буркнула я й пішла далі.

Новий провал у калюжу стався, коли купина, яка виглядала найнадійнішою з усіх, просто розсипалася під ногою. Ввійшла по коліно. Вода була теплою — ще одне підтвердження, що тут не зовсім звичайний листопад. Вилізла, витрусила черевик, пішла далі. На Оскурі після такого перевіряли б, чи не з'їло щось ногу. Тут, здається, максимальна загроза — мокрі шкарпетки.

Болото змінювалося повільно. Вода дрібнішала, земля ставала вищою, дерева — густішими. Кілька разів під ногами з'являлося щось схоже на стежку — смуга твердого ґрунту між заростями — і щоразу обривалася через десяток кроків. Наче хтось починав прокладати дорогу, передумував і йшов іншим шляхом.

Десь на третій годині — камінь.

Спершу здалося — просто валун, що стирчить із землі. Але форма була надто правильною. Плоский зверху, з рівними краями, вкритий мохом і лишайником — але під зеленню проглядали лінії. Не природні. Різьблені.

Підійшла ближче. Навколо каменя трава росла інакше — рідша, жовтіша, наче ґрунт був отруєний. Повітря тут мало присмак — металевий, кислий, як стара кров. Знайомий присмак. Занадто знайомий.

Вівтар. Або те, що залишилося від нього. Старий, дуже старий, розколотий навпіл і наполовину втоплений у землю. Руни на поверхні стерлися майже повністю, але те, що лишилося, викликало бажання відступити. Не страх — щось глибше. Тіло розпізнало раніше, ніж голова: від каменю тягло тим самим, чим тягло від ритуальних залів у Цитаделі. Слабше, вивітрене часом, але безпомилкове.

Відступила. Обійшла широким півколом, не торкаючись ані каменя, ані трави довкола. Що б тут не робили — це було дуже давно. І, судячи з того, як навіть болотяна рослинність обминала камінь, земля досі пам'ятала.