Розділ 21(частина 1). Про болота, шестиногі рішення та сліди

Ілларіс ступив у Завісу, тримаючи Патрицію, як дипломатичну пошту — обережно і з розумінням, що вміст може бути небезпечнішим за обгортку.

Туман. Білий, щільний, безшумний. Стандартна процедура.

А потім — не стандартна.

Більшість ельфів проходили Завісу наосліп. Думали про ціль, робили кілька кроків і виходили там, куди вів намір. Просто і елегантно. Але Ілларіс ніколи не ходив наосліп — це було б професійно безвідповідально і, що гірше, нудно.

Його дар показував йому шляхи. Не доріжки й не стежки — а саму структуру переміщення. Магічні нитки, що пронизували простір між «тут» і «там», сплітаючись у візерунки намірів, маршрутів, рішень. Хто куди йде, хто куди хоче, а іноді — хто куди боїться. Завіса для нього була не стіною і не туманом. Вона була картою, яку він читав швидше, ніж більшість ельфів читали меню.

Саме тому він зрозумів усе одразу.

Шляхи розійшлися.

Алверів слід — рівний, впевнений, із тим характерним відтінком контрольованої волі, якій Ілларіс завжди трохи заздрив, — тягнувся до Валь'Тієра. Прямо, без коливань. Монументально.

Ксандрин спочатку ішов вслід за Алверовим, хоча не так рівно — і не сам. Біля нього жеврів ще один слід, тьмяний, ледь помітний, який від початку тягнув убік. Завіса вагалась. Але в мить коли Ксандрин намір збігся з тим другим — скористалась можливістю і відправила обох, поки не розійшлися.

Ілларіс зупинився.

Секунда. Дві. Туман клубочився навколо, і нитки шляхів пульсували, чекаючи рішення.

Валь'Тієр — праворуч. Білі шпилі, делегація, Алвер, допомога. Розумний вибір. Правильний вибір. Прийти, пояснити, організувати пошук — з людьми, з ресурсами.

Ксандрин слід — ліворуч. Тонкий, тремтливий.

Ілларіс подумав про Ксандру. Зелені очі, коса, вираз обличчя, з яким вона зазвичай дивилася на його жарти, наче оцінювала. Подумав про те, навіщо він увесь цей час поруч із нею. І зробив крок ліворуч.

Його викинуло на межі болота і лісу.

Патриція клацнула пащею — різко, коротко, — і обвила його зап'ястя пагоном так, наче боялася, що він її впустить. Розумна рослина. Нерозумне місце.

Ілларіс роздивився навколо.

Попереду східні болота. Він їх упізнав — не за виглядом, а за тим, як магія тут збоїла. Нитки шляхів ламалися, роздвоювалися, закручувалися в петлі, що нікуди не вели. Болото плутало магічний слід так само вправно, як хороший шулер — карти. Десятки шукачів пригод залишилися в цих багнах не тому, що втопилися, — а тому, що ходили колами, поки не зайшли туди, звідки вже не виходять.

На сході — пустельники. На південному сході — перешийок до вогняних кланів. На півночі— хоч якийсь шанс на цивілізацію.

Ілларіс заплющив очі й потягнувся до ниток. Ксандрин слід був далеко. Його дар говорив — далеко. Десять секунд різниці, може менше, але болото розтягнуло ці секунди в милі. Якби вони вийшли одночасно — він би її бачив. А так — нитка її маршруту ледь жевріла на межі відчуття, тонка, тремтлива, готова згаснути під магічними перешкодами болота.

Слід ішов на схід.

Найгірший з можливих напрямків. Але, зрештою, Ксандра мала вражаючий талант обирати з усіх варіантів найбільш проблемний. Послідовність, гідна поваги.

Рішення вже було прийняте — там, у тумані. Тепер залишалося жити з його наслідками. А наслідки хлюпали під ногами і пахли гнилим очеретом.

Ілларіс подивився на Патрицію. Патриція подивилася на нього — одним жовтим оком, уважно, наче чекала, що він скаже.

— Ну що ж, — сказав він рослині. — Маємо проблему.

Патриція клацнула пащею. Згодна.

Сумка — на плечі. Патриція — на руках. Горщик — глиняний, важкий, з відколотим краєм — тягнув униз, наче нагадуючи, що він теж має право на увагу.

Ілларіс подивився на горщик. Горщик мовчав, але важив переконливо.

Навіть якщо цей горщик — спадок чиєїсь улюбленої бабусі, подарований на свято врожаю з теплим побажанням і сльозою на щоці, — тягти його через болото Ілларіс не збирався. Він поставив його на купку моху біля кореня дерева, де горщик мав усі шанси провести решту свого існування в мирі та спокої.

— Вибач, — сказав він горщику без жодного вибачення в голосі.