Розділ 20. Про завіси та наміри

Містечко Крайвень — якщо це можна було назвати містечком — розкинулося на узліссі так, наче хтось висипав жменю будиночків із кишені і не потрудився їх рівно розкласти. Дирижабль сів прямо на лузі за останньою хатою, бо нічого схожого на причальну вежу тут не існувало. І вся процедура посадки виглядала так, наче капітан робив це вдруге в житті, причому перший раз закінчився невдало.

Місцеві стояли з тією невимушеною зацікавленістю, з якою зазвичай спостерігають за чужими проблемами, — і, коли ми нарешті ступили на тверду поверхню, кілька з них навіть поаплодували.

Я витягнула наплічник, закинула на плече і роздивилась навколо.

Завіса.

Уявляла її інакше. У голові малювалося щось грандіозне, але насправді вона була схожа на бар'єр, що оточував полігон Академії — висока, злегка блакитна стіна, з рунами, що повільно пливли по поверхні.

— Ну... вражає, — сказала я.

— Це людська, — зауважив Алвер, навіть не сповільнюючи кроку.

— Людська?

— Коли ельфи поставили свою Завісу, людям не сподобалося, що від них огородилися. Тому вони побудували власну. Зовні. На рунній магії. І офіційно оголосили, що це не ельфи від них огородилися — це вони огородили ельфів.

Ілларіс, який тримав Патрицію так, наче супроводжував делегатку найвищого рангу, ледь помітно усміхнувся.

— Двісті років дипломатичної гідності, — додав він. — Підкріплені рунною конструкцією та принциповою відмовою визнати очевидне.

— І тепер треба проходити обидві, — здогадалася я.

— Першу — людську — без проблем. Звичайна силова завіса з пропускним пунктом. З другою — ельфійською — складніше.

Алвер зупинився й обернувся до мене повністю. Його зелені очі — холодні, яскраві, уважні — набули того виразу, який я вже навчилася розпізнавати: він збирався пояснювати щось важливе і не збирався повторювати.

— Наша Завіса працює інакше, — сказав він. — Вона не блокує фізично. Вона розпізнає. Пропускає за запрошенням, за наміром, а іноді — за власним бажанням, яке ніхто не може передбачити.

— За власним бажанням? — перепитала я. — Завіса має бажання?

— Завіса — це жива магія, — Алвер сказав це так, наче це мало все пояснити. — Коли ельф проходить крізь неї, він опиняється там, куди веде його намір. На головній площі столиці, біля свого дому, біля Джерела — залежить від того, що він тримає в голові. Той, хто не має права пройти або не має чіткого наміру, — зазвичай просто виходить там, де зайшов. Наче нічого не сталося.

— А якщо намір є, але нечіткий?

— Тоді Завіса може... інтерпретувати, — Алвер дозволив собі ледь помітну усмішку. — Були випадки, коли вона сама вирішувала, куди людині треба. Але це дуже рідко.

— Втішно, — сказала я.

— Важливе правило, — продовжив Алвер. — Іти потрібно по одному. Не триматися за руки, не йти поруч. Намір має бути індивідуальним і чітким. Якщо кілька свідомостей одночасно тягнуть у різні боки, результат непередбачуваний.

Я кивнула.

— А як же студенти? — раптом згадала  я. — Ті, що їдуть за програмою обміну. Вони ж люди. Більшість із них не має ні запрошення, ні ельфійської крові, ні чітких намірів.

— Студенти не проходитимуть Завісу, — відповів Алвер. — До їхнього прибуття частину бар'єру буде знято, і  поставлять тимчасовий пропускний пункт — за тим самим принципом, що й людський. Документи, реєстрація, перевірка. Ніякої магії наміру.

— Але сьогодні Завіса стоїть.

— Сьогодні Завіса стоїть, — підтвердив Алвер. — Проте хвилюватися тобі нема чого. Ти — ельфійка, хоч і наполовину. У тебе є запрошення від мене. Цього більш ніж достатньо.

Біля дороги стояли торгові ятки— щільно, пліч-о-пліч, наче конкурували за найкраще місце. Перша обіцяла «Похідне спорядження для сміливців — знижка для тих, хто повертається!». Друга торгувала картами ельфійських лісів із чудовим уточненням «приблизні — гарантія точності: ніякої», а поруч висіли карти «таємних проходів крізь Завісу» — намальовані з такою деталізацією, наче автор бував по той бік щонайменше п'ять разів, хоча, судячи з усього, не бував жодного. Третя продавала амулети захисту з написом «Перевірено!» — ким саме перевірено, уточнення не пропонувалося — і сувеніри: мініатюрні Завіси зі скла, брелоки у формі ельфійських вух та листівки «Я намагався пройти Завісу і все, що отримав — ця листівка».

Поряд дошка оголошень, на якій значилося: «Кидати предмети через Завісу заборонено. Штраф — 15 золотих або 10 днів громадських робіт». Очевидно, хтось уже кидав.

Пропускний пункт — дерев'яна будка з прикордонником — стояв за торговим рядом. Прикордонник побачив нас здаля, підхопився і відчинив прохід, не чекаючи документів. Мабуть, делегацію ельфів, яка вперше за двісті років перетнула кордон два тижні тому, складно було забути. Він лише кивнув Алверу — коротко, з тією поважністю, яку люди зазвичай приберігають для тих, кого вважають небезпечними, але ввічливими.

За людською Завісою була смуга землі метрів п'ятдесят завширшки. Трава тут росла якось невпевнено, наче й сама не знала, до якої юрисдикції належить.

А далі — ельфійська. Точніше, далі було майже нічого. Повітря злегка рябіло, наче від спеки, хоча стояв листопад. Якщо придивитися — ледь помітне тремтіння, за яким проглядали контури лісу. Без рун, без сяйва, без жодного натяку на те, що тут стоїть щось, крізь що двісті років не зміг пройти жоден маг.

Біля ельфійської Завіси крутилася купка місцевих. Один із них — кремезний дядько в засмальцьованому фартусі — підвів до неї двох молодих хлопців, плескаючи їх по плечах із батьківською теплотою. Його напарник тим часом записував щось у зошит, і я помітила, як кілька сільчан передають одне одному монети.

— Це що? — запитала я.

Ілларіс зупинився поруч.

— Місцевий бізнес, — пояснив він, явно задоволений можливістю продемонструвати обізнаність. — Прикордонники пропускають усіх охочих спробувати ельфійську Завісу. За помірну плату, звичайно. А потім разом із половиною містечка ставлять на те, коли й де ті сміливці вийдуть назад.