Розділ 19(частина 3). Про Магісторіум та моральні провали.

На порозі стояв Ілларіс.

— Можна? — запитав він.

Я відступила, пропускаючи його. Він зайшов, і двері зачинилися. Ілларіс подивився на кімнату — на зібрану сумку, на Патрицію, яка повернула до нього око і клацнула пащею на знак привітання, — і обернувся до мене.

— Я б хотів поговорити про вчора, — сказав він.

Десь у глибині моєї свідомості авторка «Серця Зимового Лорда» впала зі стільця від радості: чоловік, який хоче поговорити про почуття. Добровільно. Без тортур і зілля правди. Такого навіть вона не наважилася б написати.

— Слухаю, — сказала я.

Ілларіс не сів. Стояв, спершись на стіну — звичний жест, звична невимушеність, — але без усмішки.

— Я не шкодую, — сказав він. — Про те, що сталося. Ні про виставу, ні про те, що було після неї.

Він зробив коротку паузу.

— Але я не збираюся на тебе тиснути. Ти просила виставу — і частина вечора була виставою. Решта... — він ледь помітно повів плечем, — решта була моєю імпровізацією. І я не чекаю, що ти маєш на неї відповідати. Зараз чи будь-коли.

Я дивилася на нього. На відкрите обличчя, на очі без тіні грайливості — вперше за весь час, що я його знала.

— Тому, — продовжив Ілларіс, — пропоную так: усе, як до балкона. Я не піднімаю цю тему, поки ти сама не захочеш поговорити. А якщо не захочеш ніколи — я переживу. Ельфи живуть довго. Ми звикли.

Щось стиснулося в грудях — коротко, гаряче. Я сховала це туди, куди ховала все, що загрожувало рівновазі: углиб, під іронію, під маску.

— Ілларісе, — сказала я. — Якщо ти зараз скажеш щось на кшталт «бо для вічної істоти друга спроба — це визнання поразки першої», я змушена буду повідомити, що це цитата з любовного роману, який я прочитала цього тижня.

Він моргнув. Потім на його обличчі — повільно, як світанок — з'явилася усмішка. Знайома, м'яка, з тим грайливим блиском, якого не вистачало останні дві хвилини.

— Ти читала «Принца Із-За Завіси»? — запитав він із виразом людини, яка отримала новину, до якої життя її не готувало.

— Не питай.

— О, я обов'язково запитаю. Але пізніше. Ми ж домовилися — я не тисну.

— Домовилися, — сказала я.

Ілларіс кивнув. Потім його погляд впав на Патрицію.

— Ну що ж, пані, — він звернувся до рослини з тією церемонною ввічливістю, яку зазвичай приберігав для дипломатичних прийомів. — Час подорожувати.

Патриція повернула до нього всю свою зелену масу, повільно відкрила верхню пащу й видала звук, подібний до задоволеного буркотіння. Ілларіс підняв горщик, і Патриція обвила пагоном його зап'ястя — не агресивно, а швидше так, як пасажир хапається за поручень, коли карета рушає.

— Вона мене прийняла, — констатував Ілларіс із гордістю, яку зазвичай відчувають люди, отримавши орден. — Це рідкісна честь?

— Виняткова.

Стук у двері. Гучний. Нетерплячий.

Я відчинила.

На порозі — Тео і Нолан. Тео — злегка задиханий, Нолан — із виразом людини, яка пробігла два коридори і не збиралася визнавати, що це було важко.

— Ох, встигли вчасно, — видихнув Тео.

Нолан зайшов, подивився на мене, потім — на Ілларіса з Патрицією, — і його обличчя набуло того старанно нейтрального виразу, з яким він зазвичай ставився до речей, які вирішив не коментувати.

— Ксандро, — сказав Нолан і обійняв мене — коротко, міцно, по-дружньому, ледь не відірвавши від землі. — Повертайся цілою. І, будь ласка, не залишай там нічого зубастого.

— Це прохання чи наказ?

— Прохання. Наказів тобі ніхто давати не ризикує.

Тео зупинився навпроти й простягнув руку, яку я потиснула.

— Можу допомогти з сумкою, — запропонував він, кивнувши на мій наплічник. — Тобі ще до воріт іти.

— Дякую, Тео.

Він підхопив сумку на плече, і ми вийшли в коридор.

Біля сходів чекали Віллоу і Ренні. Віллоу кинулася до мене, обійняла — вдруге за сьогодні, міцніше за Нолана, — і забурмотіла щось про книги, ельфів, безпеку і «якщо побачиш ельфійського принца — не забудь подробиці».
— Про Ембер нічого не чути? — запитала я, коли вона трохи послабила хватку.

— Кайден казав, що вона поїхала додому на кілька днів, — відповіла Віллоу вже серйозніше. — Нібито щось термінове.

— Дивно, що вона навіть не попередила, — насупилася я. — Сподіваюся, там нічого серйозного.

Я зітхнула, відганяючи тривогу, і на прощання сама ще раз міцно обійняла Віллоу. А потім, піддавшись раптовому пориву, потягнулася й обійняла Ренні. Здається, цим я її неабияк здивувала — вона на мить завмерла, але не відсторонилася, лише трохи незграбно поплескала мене по спині.

Після цього ми нарешті рушили до виходу: Ілларіс із Патрицією, я і Тео з моєю сумкою. Листопадовий вечір уже вкладав на подвір'я довгі тіні від каштанів — звичайні тіні, нерухомі, — і повітря пахло вогкістю й опалим листям.

Ми зійшли зі сходів, і я побачила його.

Рей ішов навпроти — швидким кроком, із тією стриманою рішучістю, яка означала або мету, або звичку рухатися так, наче від нього залежать строки. Темний сюртук, біле волосся, пряма спина. Він побачив мене — і на мить, коротку, як удар серця, його крок збився.

Він наче зробив рух уперед — до мене. Щось ворухнулося в його обличчі, у лінії плечей — коротке, швидке, майже непомітне. Потім його погляд ковзнув далі — на Ілларіса, який ішов з Патрицією в руках, — і все згасло. Обличчя стало рівним. Кам'яним. Замерзлим.

Він зупинився на доріжці й посторонився, пропускаючи нас. Руки — вздовж тіла. Очі — прямо.

Я пройшла повз нього. Між нами було два кроки. Листя на дорожці хрустіло під ногами.

— Бувай, Рею, — сказала я.

— Бувай, Ксандро, — відповів він.

Його голос був рівним. Ідеально рівним. Таким рівним, що нерівність ховалася десь під ним — глибоко, як лід під водою.

Я не обернулася. Але між лопатками відчула його погляд — важкий, нерухомий, — який ішов за мною через усе подвір'я і не зникав, навіть коли попереду вже стояв маґмобіль, і Тіренніль відчиняв двері, і Ілларіс обережно завантажував Патрицію на заднє сидіння.