Розділ 18. Про бали та вистави.

Бальна зала Академії Вайтстоун не претендувала на розкіш королівського палацу — і саме тому мені вона подобалася більше.

Зачарована стеля показувала нічне небо — хтось зі старшокурсників-ілюзіоністів попрацював на славу, хоча в лівому куті зірки періодично збивалися в купку й починали мерехтіти рожевим. Рунічні ліхтарі, прикрашені гірляндами з плюща, довгі столи із закусками вздовж стін і натовп студентів, які намагалися мати дорослий вигляд з різним ступенем успіху.

Хтось навіть приніс дзеркальну кулю з ілюзорними відблисками — вона повільно оберталася під стелею, кидаючи на стіни кольорові цятки, що нагадували веселу висипку. Оркестр грав щось бадьоре, і мелодія періодично спотикалася, коли перший скрипаль надто захоплювався імпровізацією, а другий не встигав за ним.

Ще одна перевага студентського балу перед королівським виявилася там, де я не чекала: на столі з напоями, між вином і чимось ігристим, стояв глечик із ягідним морсом. У столиці такої розкоші не було — там усе, що наливали в келихи, мало градуси й амбіції. Тут, очевидно, хтось визнав, що не всі студенти мріють про похмілля.

Я стояла біля вікна з келихом морсу й спостерігала за залою з тією ж зосередженістю, з якою Тиндаль спостерігав за реакцією у котлі — чекаючи, коли щось вибухне, і водночас сподіваючись, що ні.

Студенти поділилися на три категорії. Першу складали ті, хто прийшов танцювати й танцював — вони кружляли по центру зали хто як умів, і принаймні двічі хтось наступив комусь на поділ, а одна пара ледь не зіткнулася з офіціантом, який ніс тарілку з тарталетками. Друга категорія — ті, хто прийшов, щоб їх бачили. Вони стояли вздовж стін у нових сукнях і сюртуках, з випрямленими спинами й наклеєними усмішками, і поводилися так, наче на них дивиться щонайменше король. Третя — і моя улюблена — ті, хто прийшов заради їжі. Довгий стіл під східною стіною був заставлений закусками, тарталетками, фруктами, тістечками й ще чимось, що мало вигляд крему у маленьких скляних чашечках. Біля цього столу утворився стійкий натовп, який не рідшав протягом усього вечора.

Нолан, зрозуміло, був серед третіх. Він стояв біля столу з тарілкою, на якій височіла конструкція з тарталеток, що кидала виклик гравітації. Віллоу поруч пила щось із високого келиха й періодично поправляла рукави своєї бузкової сукні з рюшами. Ренні, у темно-зеленому, стояла трохи осторонь із тією прямою поставою, яка означала, що вона все бачить, все оцінює і при нагоді все використає.

Подивилася через залу.

Рей стояв у протилежному кінці, біля високого вікна. Парадний сюртук — темний, з високим коміром, з срібними ґудзиками, які в рунічному світлі виблискували, як дрібні зірки. Біле волосся зачесане назад, відкриваючи обличчя, яке, як завжди, не виражало абсолютно нічого. Він тримав келих і стояв з тією рівною поставою, яка означала не «мені добре», а «я тримаюсь, не чіпайте».

Його щойно виписали з цілительні. Шість годин тому. І він прийшов на бал — не тому, що хотів, а тому що… чому? Тому що Беатріс попросила? Тому що це очікувалося? Тому що залишитися в кімнаті означало б визнати слабкість, а він, судячи з усього, скоріше помре стоячи, ніж визнає, що потрібно сісти?

Поруч із ним, невідступна, як тінь, стояла Беатріс. Срібляста сукня, платинове волосся, бездоганна постава. Вона щось говорила йому, нахиляючись, торкаючись його ліктя — легко, невимушено, з тією впевненістю жінки, яка вже позначила територію й не збирається її ділити.

Рей слухав — або робив вигляд, що слухає. Його обличчя не виражало нічого, що можна було б назвати ентузіазмом. Хоча, заради справедливості, його обличчя рідко виражало щось, крім холодної зосередженості та тихого бажання, щоб усі від нього відчепилися.

Я допила морс. Поставила келих.

У притомної, розумної людини на цьому місці виникла б думка: «Він стоїть поруч із нареченою, він щойно з цілительні, він ясно дав зрозуміти, що не хоче обговорювати стосунки, — може, просто залишити його в спокої?»

Притомної, розумної людини тут не було. Була я.

Ілларіса я знайшла біля дверей, де він щойно закінчив розмову з Алвером. Мій дід, який прийшов на бал із Ферналем і двома ельфами з делегації, стояв осторонь від натовпу, спостерігаючи за залою з виразом полководця, який оглядає поле бою й подумки вирішує, чи варте воно зусиль. Ілларіс щось сказав йому, Алвер кивнув, і Ілларіс відійшов якраз у мій бік.

— Потрібна твоя допомога, — сказала я без преамбули.

— Добрий вечір, Ксандро, ти чудово виглядаєш, дякую, ти теж, — Ілларіс перелічив усі пропущені мною етапи ввічливої розмови з інтонацією людини, яка читає список покупок. — Що трапилось?

— Пам'ятаєш послугу?

— Ту, розмір якої ти так і не назвала. Я вже починав хвилюватися.

— Час платити.

Ілларіс подивився на мене уважніше. Його очі — зазвичай з тим грайливим блиском, який робив його схожим на когось, хто завжди знає більше за тебе і насолоджується цим, — стали серйознішими.

— Чого ти хочеш?

— Мені потрібен кавалер. На вечір. Не просто танець — а так, щоб зала запам'ятала. Щоб завтра у їдальні говорили не про тарталетки.

Ілларіс не відповів одразу. Замість цього він окинув залу тим коротким, непомітним поглядом, яким я вже навчилася захоплюватися: за одну секунду він, здавалося, зчитав розташування кожної людини в кімнаті, включно з офіціантами.

— Ти хочеш, щоб ми мали вигляд пари, — сказав він.

— Так.

— І ти хочеш, щоб це побачила конкретна людина.

— Не тільки конкретна. Але так — є пріоритетний глядач.

— Ксандро, — Ілларіс злегка нахилив голову, — якщо ти збираєшся використовувати ельфійського дипломата як інструмент ревнощів, маю зауважити: це, мабуть, найбільш улесливий спосіб сплатити борг, який мені пропонували.

— Тобі часто пропонують бути інструментом ревнощів?

— Ні. Зазвичай мене просять про нудніші речі. Посприяти з дозволами. Замовити слівце перед Алвером. Одного разу хтось попросив дістати рідкісну книгу з закритої бібліотеки. Але використати мене як романтичну зброю — це новий рівень. Я вражений. І, мабуть, трохи зворушений.