Розділ 17(частина 3). Про повернення, валізи та стипендії.

Купка дівчат із коридору нікуди не поділася —  стояли на тому самому місці, що й тоді, коли ми йшли до цілительні, і, здавалося, не збиралися розходитися. Вони вдавали, що просто стоять і розмовляють. Дуже природно. Дуже переконливо. Якби не те, що одна з них тримала підручник догори ногами.

Патриція дивно спокійно поставилася до Ілларіса. Поки він ніс її коридором, вона не намагалася вкусити, не клацала пащею, навіть не шипіла — тільки повернула око в його бік і розглядала з тим задумливим виразом, який у неї зазвичай передував або прийняттю, або нападу. Напад так і не стався. Можливо, річ була в тому, що Ілларіс — ельф. А можливо, їй просто сподобалося його ставлення — він ніс горщик так, наче тримав щось живе і цінне, а не ємність із хижою рослиною.

Ілларіс заніс Патрицію до моєї кімнати. Рослина одразу повернула око до знайомого підвіконня й задоволено клацнула пащею — повернулася додому.

— Ну що ж, тепер екскурсія, — сказала я. — І до Алвера. Мені потрібно з ним поговорити перед церемонією.

Розмова з Алвером забрала менше часу, ніж  очікувала. І за час, що залишився до церемонії, я встигла показати Ілларісу парк, статую Засновника, біля якої він затримався з виразом людини, що з останніх сил намагається зберегти дипломатичну серйозність, та оранжерею, де свідомо оминула Колекцію Тиндаля.
****

За церемонією я спостерігала з натовпу студентів. 

Алвер говорив із тією спокійною владністю, до якої я вже починала звикати. Історія дипломатії, обмін студентами, перспективи співпраці — і десь між другим і третім пунктом, майже побіжно: ельфійська делегація й він особисто фінансуватимуть навчання п'яти стипендіатів. Тих, хто талановитий і добре навчається, але не має змоги платити. Крім того, стипендіати матимуть можливість проходити практику в ельфійських майстрів за Завісою.

Зал загудів. Я подивилася на Віллоу. Побачила, як її очі спалахнули — яскраво, гаряче. Але одразу ж вона задушила цей спалах, наче полум'я між долонями.

— Не треба було, — сказала вона тихо. — Не треба, щоб мене жаліли.

— Ти про що?

— Про стипендію. Це ж ти.

Я побачила її стиснуті губи й зрозуміла: вона зараз відмовиться. Від стипендії. Із чистої гордості.

— Я справді планувала тобі допомогти, — сказала я, і наступна фраза народилася швидко, зібрана на ходу з деталей, які лежали під рукою. — Але по-іншому. Тепер за моє навчання є кому платити, тому я хотіла, щоб кошти від продажу есенцій Сольвіри йшли на твоє навчання.

Віллоу замовкла.

— Справді? Це не твоя ідея зі стипендією?

— Я планувала поговорити з Тиндалем про есенцію після обіду. Якщо хочеш, я поговорю, і тобі не доведеться ні боротися за стипендію, ні шукати роботу.

Пауза.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Я спробую поборотися за стипендію. — Потім, тихіше: — Дякую, що хотіла допомогти. Але я маю справлятися зі своїми проблемами.

Пізніше, коли натовп розходився і Віллоу пішла вперед із Ренні, Нолан притримав мене за лікоть. Я обернулася. Він дивився мені в очі — серйозно, прямо. Ніколи раніше я не бачила в Нолана такого погляду.

— Дякую, — сказав він тихо.

Я хотіла вдати, що не розумію. Але подивилась йому в очі і просто кивнула.
***

Після обіду мене все ж перехопив Тиндаль — нагадав, що рослини самі себе не підживлять, повідомив, що накопичувачі нарешті забрали в Ріта й тепер вони лежать у сейфі ректора, а потім добив новиною про завтрашню зустріч із Рітом у Магісторіумі. О дев'ятій ранку. Бо, очевидно, день після балу не мав шансів бути приємним.

І от нарешті — кімната. Двері зачинилися за спиною, і я видихнула так, наче тримала повітря від самого ранку.

Дістала сукню з валізи й розклала на ліжку. Темно-синя тканина лягла рівно, без жодної зморшки — палацова модистка знала свою справу. Поруч — туфлі, які Алвер наказав замовити разом із сукнею.

Волосся — мокре після душу, темне, до лопаток. У столиці його вкладала покоївка, і це зайняло сорок хвилин, шістнадцять шпильок і один тихий проклін, коли я ненароком смикнула головою. Тут покоївки не було. Був гребінець, дві стрічки і вперта впевненість, що я якось впораюся.

Через п'ятнадцять хвилин я дійшла висновку, що не впораюся.

У двері постукали.

— Ксандро! — голос Віллоу. — Ти ж не збираєшся піти з розпущеним волоссям?

— Я збиралася піти з тим волоссям, яке в мене є, — відповіла я через двері.

Двері відчинилися. Віллоу стояла на порозі — вже в бузковій сукні, в усій красі рюшів і рукавів-ліхтариків, із гребінцем у руці та виразом полководця перед вирішальною битвою.

— Сідай, — наказала вона. — Я бачила, як ти заплітаєш коси. Це не коси. Це вузли.

Я сіла. Віллоу взялася за волосся з тією зосередженою ніжністю, яку я в неї бачила лише тоді, коли вона працювала з рослинами. Гребінець ковзав, пальці розділяли пасма, шпильки клацали — тихо, ритмічно.

Віллоу відступила, задоволено оглядаючи результат.

— Ось. Тепер можна.

Я глянула в дзеркало. Волосся було зібране вгору — просто, без зайвих прикрас, але акуратно. Обличчя стало відкритішим. Шия — довшою. Сукня сиділа правильно — синя тканина на блідій шкірі, контраст, який палацова модистка, мабуть, прорахувала заздалегідь.

Непогано. Цілком непогано.

Завтра — Ріт, і від'їзд, і Завіса. Але сьогодні — бал.

***

Рейнар.

Він постукав у двері Кайдена, коли коридори чоловічого гуртожитку вже спорожніли — всі готувалися до балу.

Кайден відчинив одразу. Рей зайшов і зачинив двері за собою.

— Ти був у моїй кімнаті, поки я лежав у цілительні?

Кайден підняв брови.

— Звісно, був. Приносив тобі речі. Одяг, бритву, книгу — ту, яку ти не просив, але яку тобі все одно було корисно прочитати. Чому питаєш?

Рей помовчав.

— Ти брав кинджал?

— Який кинджал?

Кайден осікся. Повільно опустив руки.