Розділ 17(частина 2). Про повернення, валізи та стипендії.

Я нарешті зрозуміла, що відбувається. Цей.. ельф... щойно, за тридцять секунд, видав матеріалу для чуток на весь семестр. І судячи з того, як посміхалися його очі — без тіні випадковості, з точністю дипломата, який знає ціну кожному слову — зробив це абсолютно свідомо.

Я звузила очі. Усмішка зникла з обличчя Ілларіса — миттєво, як свічка на протязі.

— Занесу речі, — сказала я. — Зайди.

Він зайшов.

Двері зачинилися, залишивши назовні здивованих Ренні, Віллоу і весь коридор, який завмер у колективному шоці.

— Навіщо? — запитала я тихо, але Ілларіс, мабуть, почув у моєму голосі те, що на Оскурі зазвичай передувало кровопролиттю.

— Нічого страшного я не зробив. Рано чи пізно всі зможуть скласти два плюс два: однакове прізвище в ельфійського посла і студентки — це ж не збіг. То який сенс ховатися?

— Не тобі це вирішувати.

Він помовчав. Потім кивнув.

— Ти маєш рацію. Вибач. Я це зробив умисно. По-перше, справді хотів, щоб ти перестала приховувати. А по-друге — ти ж бачила їхній шок? Хіба не весело?

— Ні.

— Трошечки?

— Ні.

— Добре, — він витримав паузу, і щось хитре промайнуло в його погляді. — Зате тепер усі думатимуть, що ми разом. І не лізтимуть мені у вікно.

Я завмерла.

— А що — лізли?

Ілларіс відвів погляд.

— Одна спробувала. Застрягла на карнизі й упала в клумбу під вікном. Дві інші намагалися підкупити охоронця гостьового крила. Я тут лише кілька годин, Ксандро. А ми їдемо лише завтра ввечері. Уявляєш, що буде вночі? Мені страшно буде спати, — промовив Ілларіс, склавши руки перед собою в трагічному жесті.

Я хотіла лишитися злою — справді хотіла, мала на це повне право, — але уява послужливо намалювала картину студенток, які штурмують вікно гостьового крила, і злість тріснула посередині, як лід на калюжі.

— Ти будеш мені винен послугу, — сказала я.

— Згоден.

— Велику послугу.

— Згоден на велику.

— Добре. Екскурсію зараз провести не зможу — спершу мені треба в цілительню. Забрати рослину і провідати друга.

— Чудова ідея почати екскурсію з цілительні, — сказав Ілларіс. — Задає оптимістичний тон.

Дорогою я думала, що все склалося навіть вигідно. Ілларіс вирішив за мене те, на що в мене б не вистачило ні часу, ні сміливості, — особливо зараз, коли завтра ввечері ми вже від'їжджаємо. А як інструмент для ревнощів він підходив значно краще, ніж Тео, якого я раніше розглядала з відчаєм людини, що вибирає парасольку посеред повені. Високий красивий ельф із дипломатичним імунітетом — проти Тео, який шарпнувся б від переляку, якби я взяла його під руку.

Що робити, якщо Рею буде байдуже, — я воліла не думати.

У палаті Рей уже стояв біля ліжка, одягнений. Побачивши мене з Ілларісом у дверях, він на мить завмер — одна чверть секунди, не більше — і повернув обличчя, рівне, як замерзла вода.

— Ксандро.

— Рада бачити тебе в нормальному стані, — сказала я. — Рею, це Ілларіс Каеліс. Ілларісе — Рейнар Глейсборн.

Ілларіс кивнув із ввічливістю, в якій не було жодного зазубреного краю. Рей кивнув у відповідь — коротко, стримано.

— Прийшла забрати Патрицію, — сказала я.

— Я й так планував занести її. Разом із паростком.

— Паросток — для тебе. Він виріс від твоєї магії. Фактично він твій і не залежить від мене так, як Патриція.

Рей помовчав. Щось коротке й тепле промайнуло в його очах — і зникло, перш ніж встигло набути форми.

— Дякую.

— Дозволь допомогти донести, — Ілларіс звернувся до мене, але дивився на горщик із Патрицією з повагою, яку зазвичай приберігають для чогось значно небезпечнішого за рослину. — Нам все одно потім на офіційну частину.

— Добре, — сказала я. — Мені ще треба побачити Алвера перед церемонією. Проведеш мене до нього?

— Це і є та послуга? — запитав Ілларіс.

— Ні.

Рей подивився на нас. Потім сказав — холодно, рівно, наче слова проходили через шар льоду:

— Я вам не заважаю?

— Ні, — Ілларіс посміхнувся.

— О, вибач, — сказала я. — Ти, мабуть, втомлений, а ми тут зі своїми особистими справами.

— Особистими справами? — повторив Рей, і температура в палаті, здалося, впала на кілька градусів.

— Так, — Ілларіс підхопив горщик із Патрицією з легкістю, яка не відповідала вазі рослини. — Дуже-дуже особистими. — Він рушив до дверей і вже з порогу додав: — Схоже, це моя доля — носити за Ксандрою важкі речі. Спочатку валіза, тепер ця чарівна квітка з зубами...

Рей перевів погляд на мене.

— І часто носить?

Я знизала плечима.

— Буває.

Рей стиснув щелепу. М'язи під шкірою ворухнулися ледь помітно — але помітно.

— Не буду заважати, — сказала я вже від дверей. — Одужуй.

Вийшовши за двері, я не змогла стримати широкої посмішки.