Розділ 17(частина 1). Про повернення, валізи та стипендії.

Ми прибули до Академії о шостій ранку.

 Ідея була простою: прибути рано, уникнути натовпу, тихо пройти через подвір'я, розійтися по кімнатах. Елегантно. Непомітно. По-ельфійськи.

Ідея не спрацювала.

На подвір'ї, у сірому світлі листопадового ранку, під дощем, який перетворював камінь на щось середнє між ковзанкою і болотом, уже стояло кілька десятків студентів. О шостій ранку. Під дощем. Добровільно.

Вони стояли купками, кутаючись у мокрі плащі, і водночас намагалися мати такий вигляд, ніби опинилися тут випадково. Вдавалось це не надто переконливо.

— Їх попередили, — тихо сказав Ілларіс, не змінюючи виразу обличчя.

— Вочевидь, — відповів Алвер із тим самим спокоєм, із яким, мабуть, констатував би кінець світу.

Тіренніль за його спиною стиснув папку з документами трохи міцніше — єдина ознака того, що він живий і має емоції.

Біля головного входу на нас чекав вітальний комітет. Ректор Венс стояв першим — у парадній мантії. Здавалося, він прокинувся о п'ятій і досі шкодує про це рішення Секретарка за його лівим плечем тримала над ним парасольку з відданістю, яка заслуговувала на нагороду. За правим плечем — Тиндаль, явно незадоволений самим фактом свого існування о цій порі.

— Лорде Ар'єнталь, — Венс зробив крок уперед і вклонився. Його голос звучав урочисто, але ноги на мокрому камені ковзнули, і він ледь помітно хитнувся. — Від імені Академії Вайтстоун маю честь...

— Корнеліусе, — Алвер м'яко підняв руку. — Може, продовжимо всередині? Дощ.

Венс кліпнув. Подивився на небо, наче щойно помітив, що з нього ллє. Потім на студентів, які мокли з виглядом щасливих потопельників. Кивнув — швидко, з полегшенням людини, якій дозволили не домучувати промову.

— Звісно. Звісно. Прошу, гостьове крило вже підготовлене.

Процесія рушила до входу. Восьмеро ельфів, ректор, Тиндаль, секретарка. Студенти проводжали їх поглядами з мовчазною жадібністю.

Я відстала на крок, потім ще на один. Поки всі дивилися вперед, тихо зійшла з доріжки і змішалася з натовпом мокрих студентів. Нахилила голову, сховала руки в кишені, стала ще однією фігурою під дощем.

Мені не потрібна була додаткова увага. Мені й тієї, що я вже мала, цілком вистачало на наступний рік.

Ілларіс помітив. Його погляд ковзнув убік — швидко, точно, — затримався на мені мить і повернувся вперед. Але в кутику його губ з'явилося щось, що за іншого освітлення могло б зійти за усмішку.

Делегація зникла за дверима. Студенти ще потупцювали хвилину, обмінюючись враженнями, і почали розходитися.

Я пішла до гуртожитку.

Кімната зустріла мене тишею. Бенедикт, якого я випустила з коробки насамперед, обстежив знайомий кут і почав плести нову павутину з діловитістю майстра, що повертається до улюбленої справи. Добре, що він подорожував зі мною в наплічній сумці, а не залишився у валізі — бо валіза зникла. Востаннє я бачила її в палацовій кімнаті, коли один зі слуг супроводу підхопив її перед від'їздом, і з того моменту ні валіза, ні слуга на обрії не з'являлися.

У шафі знайшлися старі штани й туніка — залишені перед від'їздом у столицю, недостатньо гарні для палацового життя, зате рідні й зручні. Я кинула їх на ліжко, пішла в душ і стояла під водою доти, поки напруга останніх днів не почала танути разом із гарячою парою. Столиця, бал, Лаенвальд з його отруйними посмішками, модистки зі шпильками — усе це лишилося десь між шовком і ельфійськими книжками Віллоу. Тут — камінні стіни, знайома тиша, і ніхто не вимагає реверансів.

Я саме витирала волосся, коли у двері нетерпляче постукали. Не дочекавшись відповіді — і, підозрюю, навіть не плануючи чекати, — Віллоу влетіла в кімнату. За нею — Ренні, спокійніша, але з не менш зацікавленими очима.

— Ксандро! Ти повернулася! Як столиця? Як бал? Як ельфи? Я бачила їх на подвір'ї — ну, здалеку — один із них такий високий, світловолосий, і він усміхався, і...

— Доброго ранку, — сказала я.

— Доброго! Розказуй!

Ренні сіла на стілець і склала руки на колінах — увесь її вигляд промовляв: їй теж цікаво, але стрибати від нетерпіння вона вважає нижчим за свою гідність.

— Столиця — велика, — сказала я. — Бал — довгий. Ельфи — ельфи.

— Це найгірша розповідь про бал в історії Академії, — констатувала Віллоу.

— Мені потрібен сніданок.

За звичним столиком в їдальні вже сиділи Нолан, Ембер і Тео. Я взяла яєчню, салат і чай, і наступні двадцять хвилин відбивалася від запитань. Так, бачила короля. Нічого особливого. Ні, танцювати не сподобалось. Ні, нікому ногу не відтоптала, хоча спокуса була.

Потім Ембер нахилилася до Віллоу.

— А ти чого притихла?

Віллоу завмерла з тістечком на півдорозі до рота — що для неї було рівнозначним паніці.

— У мене завтра співбесіда в аптечній крамниці. Трохи хвилююся. Хоча я допомагала бабусі й приблизно знаю, що робити.

— Навіщо тобі працювати на першому курсі? — запитала я. — Часу ж зовсім не буде. Ні на навчання, ні на сон.

Віллоу поклала тістечко. Це було серйозно.

— Батьки виділили гроші лише на рік. На наступний — або заробляю сама, або повертаюся додому.

— Не сама, — поправив Нолан. — Ми разом заробимо тобі на навчання. Не забувай, я теж шукаю підробіток.

— Я проти того, щоб ти йшов нічним охоронцем у таверну, — одразу відрізала Віллоу. — Якщо ти не спатимеш ночами, не зможеш навчатися, і тебе просто відрахують.

Вони продовжували сперечатися, а в мене щось клацнуло. Те, чого я раніше не розуміла, — чому Віллоу так образилася, коли дізналася про мою угоду з Тиндалем. Не тому, що я приховала правду. А тому, що для мене есенція Сольвіри покривала навчання легко, наче так і мало бути, — а для неї кожен семестр був битвою, яку вона могла програти.

Потрібно поговорити з Алвером. До церемонії.

Після сніданку, вже біля виходу з їдальні, я помітила Кайдена біля вікна. Він стояв осторонь від загального шуму й дивився у двір, де дощ усе ще добивав залишки ранкового ентузіазму.