Розділ 16 (частина2). Про прогулянки та дружні поради

Я з жалем подивилась на том рослинної магії.

— Візьми книгу з собою — там є лавки.

Палацовий сад виявився радше парком: широкі алеї під каштанами, підстрижені кущі, фонтани й акуратні квітники. Доріжки губилися між деревами, а десь удалині між вербами блищала вода.

Повітря було теплим і пахло свіжою зеленню. Після палацових коридорів це відчувалося як перший ковток води під час спеки.

Ілларіс ішов поруч, тримаючи руки за спиною. Мовчав. Ельфи не вважали мовчання незручним — вони вважали його природним станом між двома потрібними фразами.

— Тут є озеро, — сказав він нарешті. — Невелике, але з качками. Люди чомусь дуже люблять годувати качок. Я поки не з'ясував чому, але це один із небагатьох людських звичаїв, який мені щиро імпонує. Спокійний, безпечний і не вимагає реверансів.

Алея повернула, і я побачила озеро — справді невелике, з берегами, обсадженими вербами. На воді плавали качки — ліниво, вдоволено, з тією самовпевненістю, яка буває лише у створінь, котрих регулярно годують.

А біля озера стояли люди. Чотири фігури. Три — знайомі з вчорашнього балу: дві дівчини з білим волоссям — сестри Рея — і молодий чоловік із платиновим волоссям —брат Беатріс. Четверта — служниця, що трималася на відстані з кошиком.

Молодша сестра Рея — та, якій було років чотирнадцять-п'ятнадцять, — стояла біля самої води і тримала в руках крупу. Зерна летіли у бік качок із ентузіазмом, якого качки, судячи з усього, не поділяли: вони відпливали від місця падіння з образливою неквапливістю.

Старша — Серена — стояла поруч із Лаенвальдом. Ілларіс теж їх побачив. Ми обоє зупинилися.

Розвернутися й піти було б нормальним рішенням. Але вони нас уже помітили — молодша сестра обернулася на звук наших кроків по гравію, і Серена підняла голову.

Ілларіс видихнув — ледь чутно, з якоюсь долею зітхання — і пішов уперед. Я за ним.

— Лорде Каеліс, леді Ксандра, — Лаенвальд привітався першим. — Яка приємна несподіванка.

— Взаємно, — сказав Ілларіс із нічого не обіцяючою  посмішкою. — Гарний день для прогулянки.

— Ми вирішили погодувати качок, — Серена говорила так, наче годування качок було дипломатичним заходом. — Ева наполягала.

Молодша — Ева — почервоніла. Не так яскраво, як Віллоу, але помітно.

— Качки голодні, — сказала вона тихо, ніби цього пояснення було достатньо для будь-якого суду.

Серена тим часом уже повернулася до Лаенвальда, і їхня розмова потекла далі — тиха, з нахилами голови, з тим ледь помітним скороченням дистанції, яке відбувалося поступово, як припливна хвиля. Серена торкнулася його ліктя — нібито випадково, показуючи щось на воді. Лаенвальд нахилився ближче, щоб подивитися, і не відсунувся назад.

Я подивилася на них і подумала: сторінка сто двадцять три, «Серце Зимового Лорда». «Леді Елара ніби ненавмисно торкнулася його руки, і цей дотик пронизав його наскрізь, мов блискавка». Тільки тут без блискавки. І прагматичніше.

Ева, залишившись без співрозмовниці, перемістилася ближче до нас. Точніше — до Ілларіса. Вона зупинилася за два кроки від нього, стискаючи в руках жменю крупи, і деякий час дивилася на качок із перебільшеною зосередженістю.

— Тут дуже гарно, — сказала вона нарешті.

— Так, — погодився Ілларіс. — Озеро прикрашає сад.

— Ви… ви давно в столиці?

— Десять днів.

— О. І як вам? — вона глянула на нього і тут же відвела погляд, наче обпеклася.

— Цікаво, — відповів Ілларіс ввічливо. — Тут багато нового.

— Так, — Ева кивнула. — Так. Нового. Так.

Повисла пауза. Ева відчайдушно кинула жменю крупи в озеро — половина не долетіла до води і приземлилася на берег. Качки подивилися на неї з докором.

— Качки тут дуже… гарні, — видала Ева.

— Качки скрізь приблизно однакові, — сказав Ілларіс м'яко.

Ева почервоніла ще дужче і замовкла. Мені стало її трохи шкода. Фліртувати з ельфом — це як намагатися вразити Тиндаля базовим зіллям від нежиті. Технічно можливо, але шанси мінімальні.

Я вирішила, що годувати качок мені нецікаво, і відійшла до дерев'яних гойдалок, які висіли на старому дубі трохи осторонь від води. Сіла, відкрила «Рослинну магію» на третьому розділі — тому самому, який Ілларіс назвав найцікавішим, — і почала читати.

Дрімвуд писав сухо, але предметно. Мутагенні прояви рослинної магії, виявляється, фіксувалися й раніше — переважно в ельфів, у стресових ситуаціях або під час контакту з нестабільними джерелами Потоку. Жодного згадування про зуби чи переслідування студентів, але сам принцип — непередбачувана трансформація під впливом емоційного стану мага — був задокументований. Цікаво.

Кроки по траві.

Намагалась не зважати. Дрімвуд якраз описував випадок із 340 року, коли ельфійський ботанік випадково створив дерево, яке росло корінням догори, і мені було цікавіше дізнатися, чим це закінчилося, ніж вести світські розмови.

Але Лаенвальд сів на сусідню гойдалку — не гойдаючись, просто сів, закинувши ногу на ногу, невимушено — і мовчання стало того ґатунку, яке неможливо ігнорувати, не виглядаючи грубою.

Я заклала сторінку пальцем і подивилась на нього.

— Леді Ксандро, — сказав він. — Ми вчора не встигли поговорити. Серена іноді буває… прямою. Сподіваюсь, не образила.

— Ні. Я ціную прямоту.

А ще ціную тишу і можливість дочитати абзац.

— Рідкість для столиці. — Він усміхнувся. — Ви навчаєтеся?

— Академія Вайтстоун. Факультет зіллєваріння.

Дерево з корінням догори, між іншим, зросло до десяти метрів і почало плодоносити під землею. Що було далі я ніколи не дізнаюсь, якщо він не замовкне.

— О, справді? — Лаенвальд злегка підняв брови. — Моя сестра теж навчається у Вайтстоуні. Беатріс Лаенвальд. Факультет ілюзіоністики. Можливо, знайомі?

— Поверхнево, — сказала я.

Якщо не рахувати зілля, яке змусило її квакати на всю їдальню.