Розділ 16. Про прогулянки та дружні поради

Алвер зайшов після сніданку.

Я саме допивала чай і намагалася зрозуміти, навіщо авторка «Принца з-за Завіси» витратила три сторінки на опис того, як вітер грає у волоссі головного героя. Вона, очевидно, мала складні стосунки з вітром. Або з волоссям. Або з ними обома.

— Доброго ранку, — сказав Алвер, швидко оглянувши кімнату. Його погляд зачепився за обкладинку — зелень, золото, силует ельфа на тлі місяця, — затримався на мить довше, ніж слід, і ковзнув далі. Нічого не сказав. Ельфійська ввічливість або ельфійське милосердя — різниця була незначною.

— Після вчорашнього прийому тобі терміново надіслали запрошення на офіційний обід, — сказав він, поклавши конверт на стіл. — Палата Лордів. Сьогодні о другій.

Я подивилася на конверт. Потім на Алвера.

— Це обов'язково?

— Ні.

— Тоді ні.

Він забрав конверт без жодної видимої реакції.

— Добре. Тіренніль буде в палаці, якщо щось знадобиться. Я повернуся о п'ятій. Дирижабль о сьомій.

Вийшов.

Отже, вісім годин у палаці без конкретного завдання. Без мети, без плану, без жодного приводу кудись іти або щось робити. 

Я витримала двадцять хвилин.

Потім встала, відклала «Принца» — вітер у волоссі почекає — і вийшла в коридор. Покоївка, яка весь ранок метушилася поруч із моєю кімнатою з тією відданістю, наче їй особисто доручили не спускати з мене очей, виринула з-за повороту.

— Леді потребує чогось?

— Тут є бібліотека?

Дівчина подивилася на мене так, наче я запитала, чи є в палаці стіни.

— Звісно, леді. Головна бібліотека на другому поверсі західного крила. Дозвольте, я покажу.

Вона повела мене коридорами — знову золото, килими, портрети людей із таким виразом обличчя, наче вони особисто врятували королівство щонайменше двічі. Ми повернули, піднялися широкими сходами, пройшли через довгу галерею і зупинилися перед подвійними дверима з різьбленого дерева.

Бібліотека була величезна, тиха і ледь пахла старою шкірою та воском. Високі полиці від підлоги до стелі. Драбинки на рейках. М'яке світло рунних ліхтарів. Крісла, обтягнуті оксамитом, розставлені між полицями — ідеальні місця для того, щоб заснути з книгою на колінах.

Я почала з полиць біля вікна. Знайшла секцію, яка виглядала обнадійливо: палітурки яскраві, корінці тонкі, шрифт великий. Художня проза.

Витягнула першу-ліпшу книгу. «Лорд-привид». Героїня успадкувала замок, у замку живе дух колишнього власника, дух виявляється вродливим і загадковим (звісно), і вони якось починають… зустрічатися? З привидом? Я відклала книгу з повагою до авторської фантазії, але без бажання заглиблюватися в деталі.

Рушила далі — повз яскраві корінці до полиць із темнішими палітурками і серйознішими назвами. Історія. Магічна теорія. Природознавство. Ось тут починалося цікаве Товстий том «Рослинна магія континенту: від давніх ельфійських практик до сучасних методів» сам просився в руки. Я відкрила зміст і зрозуміла, що могла б просидіти тут усі вісім годин без найменшого дискомфорту.

— Ксандро.

Обернулась. У кінці проходу між полицями стояв Ілларіс, тримаючи під рукою три книги.

— Повертаю, — він трохи підняв книги в пояснювальному жесті. — Одна — про генеалогію південних родів, нестерпно нудна. Друга — про торговельні маршрути, корисна. Третя — мемуари якогось адмірала, який описує кожен обід на кожному кораблі за тридцять років служби.

— Навіщо ти її брав?

— Мені сказали, що вона «про море і пригоди». Технічно — правда. Просто пригоди виявилися винятково кулінарними.

Він поставив книги на стійку біля входу, яку я раніше не помітила, і повернувся до мене.

— Плануєш просидіти тут до вечора?

— У мене немає інших планів.

— Тепер є. Сад.

— Що?

— Палацовий сад, — пояснив Ілларіс. — Весна, сонце, рослини, які, мабуть, тебе зацікавлять. І свіже повітря.