Розділ 14 (частина 2). Про етикет, танці та ельфа, який знає забагато

Після келихів настала черга танців. І тут почалося найцікавіше.

Ілларіс підійшов до стіни і торкнувся невеликого артефакту — плоскої пластини з руною, яку я раніше не помітила. Кімнату наповнила музика — тиха, мелодійна, із ритмом, що нагадував повільне серцебиття.

— Естеронський вальс, — пояснив він. — Базовий. Три рахунки, коло, партнер веде. Стань сюди.

Він простягнув руку. Я подивилася на неї.

— Я попереджаю, — сказала я. — Там, звідки я родом, танцювали раз на рік. І зазвичай це закінчувалося не так весело, як починалося.

— Тут ніхто не постраждає. Мабуть. Давай руку.

Перші десять хвилин були жахливими. Не тому, що Ілларіс погано вчив — він вів чітко, впевнено, і його рука на моїй талії зберігала саме ту відстань, яка давала зрозуміти: це навчання, не більше. Жахливо було тому, що моє тіло, натреноване вбивати швидко й безшумно, категорично відмовлялося рухатися повільно, плавно і без конкретної мети.

— Ти знову напружуєшся, — сказав Ілларіс. — Ти танцюєш так, наче очікуєш нападу зліва.

— Звичка.

— Позбудься її.

— Легко сказати.

— Ось що допоможе, — він зупинився. — Не думай про кроки. Думай про музику. Музика — це вода. Ти просто пливеш.

— Я не вмію плавати.

Він подивився на мене. Потім засміявся — коротко, відверто, закинувши голову назад.

— Добре. Думай про це як про бій. У бою ти реагуєш на суперника, правильно? Тут суперник — ритм. Три удари. Раз-два-три. Підлаштовуйся.

Це допомогло. Не відразу, але допомогло. Через двадцять хвилин я вже не наступала йому на ноги. Через тридцять — рухалася більш-менш плавно. Через годину Ілларіс навіть кивнув.

— Не катастрофа, — сказав він. — Другий танець — контрданс, він простіший. Рухаєшся в лінії, слідуєш за тим, хто стоїть навпроти. Якщо заплутаєшся — усміхнися і повтори рух сусідки. Ніхто не помітить.

— А якщо сусідка теж заплутається?

— Тоді це вже не твоя проблема, а загальна.

Ми пройшли контрданс, потім щось під назвою «кадриль» — коротку, геометричну, з частими змінами партнерів, — і нарешті Ілларіс оголосив перерву. Я сіла в крісло, відчуваючи ноги так, наче пробігла смугу перешкод Ворстона двічі.

— Ще два, — сказав він, наливаючи воду із графина. — Один повільний і один швидкий. Повільний — після вечері, швидкий — наприкінці. Але якщо ти не встигнеш вивчити всі п'ять — танцюй перші два, а решту пропускай. Скажи, що відпочиваєш. Або що тобі спекотно. Або що ти обіцяла танець комусь, хто ще не підійшов.

— Кому?

— Нікому. Це називається «ввічлива відмова». Тут половина розмов — про те, чого не існує.

Обідали втрьох — Ілларіс, Ферналь і я.

— Дядечку, — сказав Ілларіс між другою та третьою стравами, — вона не безнадійна. Рухається жорстко, але ритм тримає.

— Я наступала тобі на ноги чотири рази, — уточнила я.

— П'ять. Але я терплячий.

Ферналь подивився на племінника, потім на мене, потім повернувся до своєї тарілки. Здавалося, він вважав, що обід — не час для розмов.

Після обіду ще дві години танців. Потім — о четвертій — прийшла майстриня з помічницями, і почалося нове випробування.

Мене поставили на табурет. Зняли чохол із сукні — і тепер, за денного світла, я побачила її повністю.

Темно-смарагдова тканина з мерехтінням, яке я помітила зранку, виявилася ще красивішою, ніж я думала. Мерехтіння було не просто грою світла — тканина ледь помітно змінювала відтінок під час руху: від глибокого смарагду до майже чорного. Довгі рукави, відкриті плечі, крій — не пишний, а такий, що йшов уздовж тіла, не заважаючи рухатися. На подолі та краях рукавів — тонка вишивка, срібна, рослинний орнамент, ледь помітний.

Майстриня обійшла мене двічі, потім почала працювати — шпильки, нитки, примружений погляд. Помічниці метушилися з іншого боку. Мене кололи, тягнули, просили «повернутися», «підняти руку», «не дихати». Останнє я сприйняла серйозно — в Оскурі теж так казали, і зазвичай це означало саме «не дихай».

Через годину із сукнею було закінчено. Майстриня відступила, подивилася, кивнула сама собі й зникла. Помічниці залишилися, тому що далі була зачіска.

Моє волосся зазвичай поводилося як Патриція — робило те, що хотіло, і ігнорувало будь-які спроби контролю. Помічниці це зрозуміли хвилин через п'ять, після чого одна з них дістала щось із трав'яним запахом і нанесла на пасма. Волосся здалося. Його зібрали нагору, закріпили шпильками, залишивши кілька пасм уздовж обличчя, і вплели тонкий срібний ланцюжок із крихітними зеленими камінцями.

— Лорд Алвер передав, — пояснила одна з помічниць, показуючи ланцюжок перед тим, як закріпити його. — Це ельфійська робота.

Коли вони пішли, я підійшла до дзеркала.

Дівчина у відображенні була мені незнайома. Темне волосся, зібране так, як я ніколи його не носила. Срібло і зелень. Сукня, що рухалася разом із тілом. Зелені очі — мої, знайомі, єдине, що зв'язувало це відображення з тією мною, яка три місяці тому вивалилася з порталу просто в кущі.

У коридорі — кроки. Стук у двері.

— Ксандро, — голос Алвера. — Ти готова?

Я відчинила. Алвер стояв у коридорі в темному костюмі зі срібними застібками. Він оглянув мене — швидко, уважно. Щось на одну мить змінилося в його обличчі, а потім зникло за звичною стриманістю, перш ніж я встигла це прочитати.

— Добре, — сказав він. — Ходімо.