Розділ 14. Про етикет, танці та ельфа, який знає забагато

Племінник Ферналя прибув о десятій.

Я саме допивала чай у кімнаті, намагаючись осмислити палацовий сніданок — п'ять видів хліба, три варіанти джему, масло, яке хтось навмисно вирізав у формі троянди, і крихітну чашку чогось гарячого та гіркого, що називалося «кав'я» і мало достатньо енергії, щоб оживити мертвого. У двері постукали — коротко, впевнено, у ритмі людини, яка звикла, що їй відчиняють швидко.

Я відчинила. На порозі стояв ельф. Високий, із довгим світлим волоссям, зібраним у низький хвіст, і обличчям, яке виглядало б серйозним, якби не ледь помітна усмішка, що ніби жила окремо від решти рис і з'являлася раніше, ніж він устигав її контролювати.

— Ілларіс Каеліс, — представився він, злегка нахиливши голову. — Мій дядько повідомив, що мені потрібно зробити з тебе придатну для прийому особу за шість годин. Я прийшов оцінити масштаб катастрофи.

— Ксандра Ар'єнталь, — відповіла я. — Катастрофа більша, ніж ти очікуєш.

Усмішка з'явилася повністю — швидка, весела, трохи хижа.

— Чудово. Я люблю виклики. Можу я зайти, чи ми будемо вивчати реверанси у дверному прорізі?

Я відступила. Ілларіс увійшов, мигцем оглянув кімнату — не так, як Тіренніль, оцінюючи загрози, а так, наче перевіряв, чи достатньо місця для того, що він планував. Побачивши Бенедикта в кутку під стелею, він підняв брову, але нічого не сказав.

— Отже, — він повернувся до мене. — Що ти знаєш про бали?

— Нічого.

— Танці?

— Ні.

— Як тримати келих?

— Рукою.

— Уклін королю?

— Він тут буде?

— Можливо. Він тут живе. Як вітатися з герцогами?

— Словами.

Ілларіс схрестив руки на грудях і видихнув — не роздратовано, а з тим винятковим натхненням, яке я бачила в Тиндаля, коли той отримував особливо безнадійний зразок для дослідження.

— У мене траплялися й важчі завдання, — сказав він. — Я зараз не пригадую коли, але вони точно були.

Ми почали з поклонів. Ілларіс відсунув крісло і стіл до стіни, звільнивши центр кімнати, і продемонстрував мені чотири різні поклони: королю, герцогу, лорду й рівному за статусом.

— Королю — низький уклін, погляд униз, рахуєш до трьох, підводишся. Герцогу — середній, до двох. Lорду — легкий нахил голови. Рівному — кивок. Тепер ти.

Я повторила. Перший вийшов нормально. Другий — теж. На третьому Ілларіс зупинив мене.

— Ні. Ти вклоняєшся, як солдат перед командиром. Різко, сухо, зверху вниз. Це бал, а не казарма. Плавніше. Уяви, що ти рослина на вітрі.

— Мої рослини зазвичай кусаються.

— Уяви рослину, яка не кусається.

Я спробувала ще раз. Потім ще. Потім ще п'ять разів, поки Ілларіс не кивнув.

— Прийнятно. Не бездоганно, але тобі пробачать — ти виросла в провінції, далеко від столиці. Це компенсує дев'яносто відсотків помилок. Решта десять — нікого не ображай словами, і все буде добре.

— А якщо хтось образить мене?

— Усміхнися. Мовчи. Відійди. Якщо хтось буде наполегливим — підійди до Алвера. Він має багатовіковий досвід у тому, щоб змушувати людей шкодувати про свої слова, не підвищуючи голосу.

Далі — келих. Ілларіс дістав звідкись порожній келих (мабуть, привіз із собою, що було або передбачливо, або підозріло) і показав, як його тримати.

— За ніжку. Не за чашу — це нагріває вино. Не знизу — це виглядає так, наче ти збираєшся виголосити тост за покійного. Ось так. Три пальці. Легко. Невимушено.

— У мене вдома келихи тримали двома руками, — сказала я. Це було правдою — церемоніальні чаші в Оскурі були важкими, кам'яними, і тримати їх однією рукою міг хіба що Тео.

— Тут — однією. І ніколи не став його на чужий стіл. І не допивай до дна на очах у всіх. Відпити третину, поставити. Відпити ще третину, поставити. Останню третину — ніколи. Вона залишається в келиху як символ помірності. Або як відкуп для демонів, залежно від того, кого запитаєш.

— Я не п'ю вина.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Добре, — він кивнув, не ставлячи зайвих питань. — Тоді просто тримай і удавай. Піднеси до губ раз чи два за вечір, ніхто не стежитиме, чи ти ковтнула. Людина з келихом — зайнята. Без келиха — мішень для розмов.

— Це марнування вина.

— Це етикет. Він увесь побудований на марнуванні чогось — часу, вина, терпіння. Звикай.

Після келихів настала черга танців. І тут почалося найцікавіше.