Розділ 13 (частина 3)

Столиця з'явилася на світанку.

Спершу — уламки світла в тумані, наче хтось розбив гігантський ліхтар і розкидав скалки по долині. Потім туман розійшовся, і місто розлилося до горизонту: дахи, шпилі, широкі проспекти, зелень парків, блиск річки, що розрізала все навпіл. І палац на пагорбі — білий камінь, золоті шпилі, стіни, які навіть здалеку мали такий вигляд, наче їх звели не для захисту, а для того, щоб усі бачили й розуміли, хто тут головний.

В Оскурі фортеці зводили з чорного каменю, і вони мали на меті лише одне — вижити. Тут, схоже, архітектура мала лише одну функцію — вражати.

Дирижабль пришвартувався плавно. Трап. Прохолодне ранкове повітря. Запах великого міста — дим, метал, свіжий хліб звідкись і щось квіткове, невизначене.

Біля причалу стояв маґмобіль — темний, начищений, без гербів. Поруч — ельф з акуратно зібраним темним волоссям і поставою того, хто навіть у порожній кімнаті стояв би рівно. Побачивши нас, він кивнув — точно, стримано, саме так, щоб дати зрозуміти: він на місці, все під контролем, запитання потім.

— Тіренніле, — привітався Алвер.

— Лорде. — Тіренніль відчинив двері маґмобіля, подав руку мені, потім Ферналю. Його погляд на мить зупинився на моєму обличчі — коротка, професійна оцінка: хто, звідки, рівень загрози, уровень важливості. Я впізнала цей погляд. У Цитаделі так дивилися вартові. — Дорога до палацу займе близько двадцяти хвилин.

Маґмобіль рушив. За вікном потекла столиця — ближче, детальніше, ніж зверху. Вулиці ширші, ніж у Вайтстоуні. Будинки вищі. Людей навіть о цій ранній годині було більше, ніж я бачила в усьому Вайтстоуні за тиждень. Перехрестя з рунічними ліхтарями, що перемикалися, змінюючи кольори. Крамниці з вітринами, в яких рухалися ілюзорні зображення товарів. Фонтан на площі, де вода утворювала фігуру коня, що безперервно стрибав і розсипався бризками.

Тіренніль вів маґмобіль мовчки, впевнено, з тією розміреною зосередженістю, яка не залишала сумнівів: цей ельф знає кожну вулицю, кожен поворот, і якби місто раптом перебудувалося за одну ніч, він би відшукав дорогу, пам'ятаючи обриси дахів.

Палац виріс з-за повороту — білий, масивний, оточений парком із підстриженими деревами і кованою огорожею, на якій через рівні проміжки стояли кам'яні леви з рунічними очима. Брама відчинилися без зволікань — вартовий лише глянув на маґмобіль і махнув рукою.

— Ваша кімната готова, леді Ар'єнталь, — повідомив Тіренніль, зупиняючи маґмобіль біля бічного входу. — Підготували вчора ввечері, одразу після повідомлення від лорда.

Ми увійшли через бічні двері, минули двох вартових, які кивнули Алверу так буденно, що ставало зрозуміло: обличчя вивчені, протокол відпрацьований. Коридор — широкий, із високими стелями, портретами на стінах і килимом такої товщини, що кроки тонули в ньому безслідно.

Двері моєї кімнати відчинилися у простір, який був більшим за мою кімнату в гуртожитку разів у три: ліжко, письмовий стіл, крісло біля вікна з краєвидом на палацовий сад. Праворуч — двоє дверей: одні вели до туалетної кімнати, інші — до гардеробної.

Побачивши гардеробну, я завмерла на порозі.

На стійці висіли речі. Нові, із запахом свіжої тканини, ретельно підібрані. Два повсякденні костюми незнайомого крою: м'які туфлі без підборів, штани з легкої тканини, поверх них — довгі туніки нижче колін із розрізами з боків, а зверху — довгі жилети з тонкою вишивкою і рослинним орнаментом по краю. Тканина — м'яка, невагома, але щільна. Одяг, у якому можна і приймати гостей, і бігти, якщо доведеться. Хтось добре подумав.

А на окремому гачку, під чохлом із тонкого полотна, висіло щось для сьогоднішнього прийому. Я відгорнула край чохла і побачила темну тканину з ледь помітним мерехтінням, яке змінювалося залежно від кута світла — якась артефакторна обробка, вплетена безпосередньо у волокна.

— Лорд Алвер розпорядився, — пролунав голос Тіренніля з-за спини. Він стояв у дверях кімнати, тримаючи в руках мою сумку, яку встиг забрати з маґмобіля. — Якщо щось не підійде за розміром, перед прийомом прийде майстриня — зможе підігнати за фігурою.

Я подивилася на костюми. Потім на сукню. Потім на Тіренніля.

— Передай лорду подяку, — сказала я.

Тіренніль кивнув і зник за дверима — так само безшумно, як і з'явився.

Я поставила сумку на підлогу. Випустила Бенедикта — він негайно полетів до стелі й зайняв кут, звідки було добре видно двері та вікно одночасно. Тактичне мислення, яке в нього, мабуть, вбудоване генетично.

За вікном, варто було лише підійти ближче, відкривався краєвид на сад унизу: акуратний, симетричний, з доріжками, що сходилися до центрального фонтану. Десь за деревами вгадувалися шпилі міста. Тихо. Спокійно. Красиво.

Руки не тремтіли. Спина — рівна. Обличчя — бездоганна маска. Вісімнадцять років тренувань у Цитаделі мали хоч на щось згодитися.

Усередині — інша справа. Усередині було приблизно так, як почується рослина, яку щойно пересадили в незнайомий ґрунт й очікують від неї негайного цвітіння.

Але це — усередині. А зовні — онука Алвера Ар'єнталя стояла біля вікна Королівського палацу і дивилася на сад із виразом спокійної, розміреної впевненості.

Бенедикт закінчив перший каркас павутини і клацнув щелепами. Або схвалював нову локацію, або просто побачив муху.

За дверима пролунали рівні кроки Тіренніля, що видалялися коридором. Десь глибше в крилі розмовляли ельфійською — два голоси, тихі, мелодійні.

Я відійшла від вікна. Дістала «Мости й течії» і поклала на тумбочку. Повернулася до гардеробної і ще раз оглянула повсякденні костюми. Провела пальцями по тканині туніки — легка, прохолодна, приємна до шкіри. Натягнула один із комплектів. Штани сіли ідеально. Туніка — трохи вільна в плечах, але розрізи з боків давали саме ту свободу рухів, до якої я звикла. Жилет із вишивкою ліг поверх як останній шар — не важкий, не тісний, а такий, як слід. Туфлі — м'які, без підборів, з тонкою підошвою, яка дозволяла відчувати підлогу.