Розділ 12.Про візити з підтекстом та питання, які не варто ставити перед сніданком

Четвер почався з рішучості.

Рішучість — штука ненадійна. Вона чудово працює о третій ночі, коли лежиш у темряві й будуєш бездоганні діалоги з людиною, яка не може заперечити, бо її тут немає. О сьомій ранку, під холодною водою з крана, рішучість починає здуватися, як проколена куля. А вже біля дверей цілительні вона перетворюється на щось розміром із горошину й приблизно такої ж твердості.

Але я все одно пішла.

Довгий коридор із білими перегородками тягнувся вперед, і я йшла ним із чітко сформульованою легендою.

Легенда була така: я прийшла провідати Патрицію і подякувати за допомогу в парку. Цілком логічно. Абсолютно нейтрально. Жодних прихованих мотивів. Легенда була брехнею, і я це знала. Але добра брехня — як добре зілля: головне — правильні пропорції.

Палата Рея була останньою в коридорі. Двері — напівпрочинені. Я зупинилася, прислухалася — тихо, жодних оксамитових голосів, жодних «одужуй, любий» — і постукала.

— Відчинено, — почувся голос зсередини. Рівний, трохи хрипкий. Живий.

Я зайшла.

Патриція стояла на підвіконні й одразу повернула до мене око. Пагін потягнувся в мій бік, клацнув пащею — не загрозливо, а радісно. Маленький паросток у глиняному кухлі поруч теж ворухнув листочком.

Рей сидів на ліжку, спираючись спиною на подушки. Виглядав він значно краще, ніж минулого разу, коли я його бачила.

— Ксандро, — сказав Рей.

У нього був такий тон, яким вітають неочікуваний землетрус: ввічливо, але з готовністю тікати.

— Привіт. Я прийшла провідати Патрицію, — сказала я. — І подякувати.

— За що?

— За парк.

Рей мовчав секунду. Потім кивнув — коротко, майже непомітно, наче подяка за порятунок була дрібницею, яку він уже давно списав.

— Як самопочуття? — запитала я, бо мовчання треба було чимось заповнити, а обговорення погоди між нами вже мало свою історію.

— Краще. Артефакт стабільний. Канали тримають. — Коротко, по-військовому. Доповідь, а не розмова. Рей до останнього залишався вірним собі.

Я подивилася на руки Рея. Звичайні руки. Довгі пальці, бліда шкіра, ледь помітні вени під тонкою тканиною зап'ястка. Ніяких кігтів. Жодних ознак того, що два дні тому ті самі пальці закінчувалися крижаними пазурами, а ці самі очі горіли блакитним із вертикальними зіницями, як у хижака з нічних оскурських легенд.

— Рею, — сказала я. — У парку. У тебе були кігті. Не людські — крижані, гострі. І очі...

Він не відвів погляду.  Навіть його вираз обличчя не змінився — і саме ця повна відсутність реакції підказувала мені, що він чекав цього запитання. Готувався до нього. Побудував стіну заздалегідь.

— Родове прокляття, — сказав він. — Давнє. Артефакт стримує його, але інколи контроль зривається.

— Прокляття, яке дає кігті, — уточнила я.

— Так.

Він не збирався розповідати більше. Це було зрозуміло з того, як він промовив це коротке «так» — із фінальністю надгробного напису. Тема закрита. Прохання не турбувати.

На Оскурі я б на цьому зупинилася. Інформація — валюта, і ніхто не зобов'язаний віддавати свою задарма. Але я вже не на Оскурі. І ми вже давно перейшли межу, за якою ввічливість перестає бути достатньою.

— Добре, — сказала я. — Тоді інше питання.

Рей подивився на мене. Уважно. Насторожено. Так дивляться люди, які вже зрозуміли, що запитання їм не сподобається, але ще не знають, наскільки саме.

— Що за договір у тебе з Беатріс?

Рей замовк. Не просто замовк — зупинився, як механізм, у якому раптово заклинило шестерню. Це тривало мить, але я її побачила. Він не чекав цього. Тут не прийнято запитувати навпростець. Тут натякають, ходять колами, чекають слушного моменту. Я щойно проігнорувала приблизно дванадцять правил естеронського етикету і, мабуть, порушила ще п'ять, про які навіть не знаю.

— Звідки ти... — він обірвав себе. Стиснув щелепу. Перегрупувався.

— Я була в цілительні вчора, — сказала я рівним тоном. — Почула. Я не підслуховувала навмисно — просто не встигла увійти.

Це була правда. Не вся, але достатня. Ту частину, де я сховалася за перегородкою, як «перелякана миша», він знати не мусив. Ніколи.

— Це сімейна домовленість, — відповів він. — Між родинами Глейсборн і Лаенвальд. Батько наполягає.

— Шлюбна домовленість, — уточнила я.

Рей не відповів. Що й було відповіддю.

Сімейна домовленість. Родини. Батько наполягає. Усе це звучало дуже офіційно, дуже сухо і дуже схоже на відповідь, яку дають, коли не хочуть відповідати по-справжньому.

Ну що ж. Терпіння, казали книжки. Натяки. Делікатні жести. Повільне зближення.

— Ти збираєшся одружуватися з Беатріс? — запитала я.

Так. З терпінням у мене не склалося. Хто б міг подумати.