Розділ 9. Про ранкову рутину, та мистецтво імпровізації

Будильник не змінився. Він так само ненавидів сон, так само вгризався в кістки й залишався найстабільнішою річчю в моєму житті.

Сіла на ліжку. Біла стеля. Вузька кімната. Шафа, стіл, вікно.

На мить — коротку, безглузду, солодку мить — здалося, що минулий тиждень лише наснився. Ізолятор, інспектор Ріт, ельф із п'ятисотлітнім терпінням і нульовою толерантністю до дурниць — усе це було надто абсурдним навіть для мого життя. А мої стандарти абсурду, повірте, значно вищі за середньостатистичні.

Та варто було краєм ока зачепити порожнє підвіконня, де мала б стояти Патриція, як усе стало на свої місця. Патриція лишилася в палаті Рея. У мене з'явився дід. І звинувачення. Через два дні — столиця, через п'ять — ельфійські ліси за Завісою. Мій тиждень був цілком реальним, і реальність, як завжди, мала специфічне почуття гумору.

Над ліжком, у кутку між стіною та стелею, Бенедикт зайняв свою стару позицію і працював із зосередженістю, яку можна було побачити хіба що в Ренні над кресленнями. Павутиння було наполовину готове — акуратна, геометрично вивірена конструкція. Бенедикт перебирав лапками, перевіряв натяг ниток, підтягував кути. Господар, що повернувся додому після довгої відсутності й тепер із тихим обуренням виправляв усе, що встигло зіпсуватися без його нагляду.

— Теж рада повернутися, — сказала йому.

Бенедикт навіть не озирнувся. Справжній професіонал не відволікається на сентименти.

Вмивальня зустріла теплою водою — руни підігріву працювали бездоганно. Подумалося, що артефакторика, мабуть, єдиний факультет, чиї випускники дійсно змінюють світ. Зіллєвар може зварити еліксир від головного болю. Артефактор зробить так, щоб гаряча вода текла з крана о шостій ранку. Хто тут справжній герой — питання риторичне.

Одяглася. Штани, туніка, жилет. Заплела косу. Рутина. Руки працювали автоматично, а голова тим часом складала два списки: того, що змінилося, і того, що лишилося незмінним. Другий виходив значно коротшим.

Вчора ввечері, повернувшись із прогулянки з Алвером, не стала заглядати ні до подруг, ні до Рея. Занадто багато інформації за один день. В Оскурі казали: «Рішення, прийняте втомленою головою, — це подарунок твоїм ворогам». Ну, мати такого не казала — вона б порадила щось про ножі — але хтось мудрий точно сказав.

Кімната Віллоу та Ренні була за двоє дверей від моєї. Ледь встигла торкнутися дерева, як двері відчинилися. Обійми, хрускіт ребер, нестримний потік слів.

Їдальня зустріла саме тим, чого й очікувалося.

Щойно переступила поріг, зал наповнився шепотінням, наче хтось повернув невидимий кран. Тихе, швидке, всюдисуще. Погляди з усіх боків — одні цікаві, інші обережні, треті з тим специфічним задоволенням, яке буває в людей, котрі нарешті отримали свіжий матеріал для обговорення.

Раніше Беатріс годувала Академію байками про те, що в мене немає ні грошей, ні роду, ні сорому. Тепер ті чутки здавалися майже ностальгічно невинними. Новий матеріал був набагато якіснішим: арешт за підозрою в магії крові, ельфійський родич із нізвідки, звільнення на поруки. Плітки отримали підвищення — з бульварної хроніки до майже політичного трилера.

За нашим столом уже сиділи Тео та Ембер. Тео посунувся, звільняючи місце, і кивнув — мовчазно, солідно, як кивають люди, для яких факт присутності поруч важить більше за будь-які слова. Ембер відірвала погляд від тарілки й ледь помітно усміхнулася.

— З поверненням, — тихо промовила вона.

— Дякую.

Нолан з'явився за хвилину — з двома булочками, однією з яких негайно поділився з Віллоу. Було помітно, як їхні пальці на мить зіткнулися, і як обоє миттєво зробили вигляд, що це випадковість. Цікаво.

— Ксандро! — Нолан аж засяяв. — Ти повернулася! Я вже планував рятувальну операцію, але Ренні сказала: якщо спробую зламати двері ізолятора, мене посадять у сусідню камеру. Тоді їй доведеться витягувати вже двох, а в неї на це немає часу.

— Це дослівна цитата, — підтвердила Ренні.