Розділ 8(частина 2). Про свободу та несподівані подорожі

Краєм ока я помітила, як лорд Ар'єнталь підвівся з крісла. Зробив він це настільки повільно й безшумно, що ні Тиндаль, ні Кестер, заглиблені кожен у свої папери, нічого не помітили. Проте я відчула його погляд на собі — так само фізично, як відчувають раптову зміну температури. Тепер він стояв на кілька кроків ближче й дивився не на рослину, а на мої руки. На те, як магія стікала з пальців сірим серпанком, абсолютно не схожим на золотаве ельфійське мереживо, яке він безсумнівно бачив усе своє довге життя.

Власне, він уперше бачив мою магію в дії. В ізоляторі, де ми зустрічалися раніше, руни блокували все — там я була просто дівчиною з гострим язиком і родинним перснем. А зараз перед ним відкривалася решта правди. Його обличчя залишалося непроникним, та я встигла помітити, як на мить розширилися його зіниці — коротка, неконтрольована реакція, яку він миттєво приборкав.

— Це ти їх виростила, — промовив він ствердно.

Я обернулася до нього.

— Рослини в палаті студента Глейсборна — теж твої, — продовжив Алвер тим самим рівним тоном. — І та, що більша, і менша поруч із нею. Вони поглинають надлишки його магії та стабілізують стан. Без них хлопцю було б значно гірше.

— Патриція, — вирвалося в мене. — Вона там?

Алвер ледь помітно кивнув.

— Як він? — запитала я, і в моєму голосі, вочевидь, прозвучало більше тривоги, ніж я хотіла б показати, бо ельф подивився на мене уважніше.

— З ним усе відносно добре, — відповів він. — Його вивели з магічного сну. Стан стабільний.

Я видихнула. Повітря, яке я, виявляється, несвідомо затримувала, нарешті покинуло груди. Рей живий. У свідомості. І Патриція поруч із ним.

На моєму плечі раптом ожив Бенедикт: він хутко перебіг мені за комір, ніби відчув сплеск емоцій і вирішив сховатися подалі від епіцентру.

— Патриція мутувала з кімнатної папороті, — пояснила я, повертаючи голосу діловий регістр. — Коли я випадково влила в неї надлишок магії...

Алвер мовчки вивчав мене: мої руки, рослину, що щойно ожила, тьмяне зеленкувате мерехтіння есенції в бутоні. У нього були питання. Багато питань. Я бачила це так само чітко, як і рунний контур на стінах ізолятора. Але поруч стояв Тиндаль, Кестер шелестів паперами, і мій дід — я все ще звикала до цього слова — явно не збирався обговорювати родинні магічні аномалії при сторонніх.

Проте договорити він не встиг: у дальньому кутку кабінету щось ворухнулося.

Там, напівсхована за стосом книжок і мідними ретортами, стояла скляна напівсфера розміром із великий казан, накрита щільною темною тканиною. Тканина раптом ожила — не від протягу, а під тиском зсередини. Хтось повільно, але наполегливо тягнув її, зминаючи та підгрібаючи під себе. Пролунав глухий тріск, тканина сповзла, і під скляним куполом здалася моя мухоловка.

Три набряклі пастки з рожевим нутром, потовщені стебла та пагони, що неслухняно стирчали в усі боки. Рослина притиснулася до скла саме з того боку, де стояла я, і її верхня паща повільно розкрилася.

— О-о-о, — протягнув низький, хрипкуватий, напрочуд кокетливий жіночий голос. — Яка смачна магія... Можна і мені? Хоч краплиночку, сонечко.

Я шоковано обернулася до Тиндаля. Той поправив окуляри з абсолютно нехарактерною для нього ніяковістю.

— Маргаритці було самотньо в оранжереї, — видав він рівним голосом.

— Маргаритці, — механічно повторила я.

— Ім'я вибрав не я, — швидко виправдався декан. — Студентка Віллоу допомагала з каталогізацією аномалій і вирішила, що рослині потрібна... індивідуальність.

Я підійшла до купола, приклала долоню до скла і пустила тонкий потік магії. Маргаритка аж захлинулася від задоволення: всі три пастки розкрилися одночасно, а з глибини рослини полинула радісна трель. Щойно я прибрала руку, мухоловка видала розчарований стогін і ображено відвернулася до стіни.

— Що ж, —переключився Алвер, і його голос знову набув тієї ділової чіткості, яка не лишала простору для зайвих розмов. — Перейдімо до справи. Кестере, ви готові?

Адвокат уже розклав на столі Тиндаля бездоганно рівний стос документів, де жоден кутик не був зім'ятий, а жодна сторінка не вибивалася із загальної лінії.

— Готовий, — відрізав він. — Професоре Тиндаль, мені знадобиться ваш верифікатор.

Порившись у шухляді, професор дістав невелику коробку, в якій лежав артефакт — гладкий овальний камінь у срібному обрамленні.

— Спадкоємний верифікатор, — пояснив він. — Забрав із архіву Академії вчора ввечері. Зберігає зразок магічної сигнатури роду Ар'єнталь ще з часів передачі будівлі.

Він вимовив «передачі будівлі» з такою обережною точністю, що стало зрозуміло: слово «заснування» в присутності Алвера більше не вживалося.

— Прикладай, — кивнув він мені.

Я опустила долоню на камінь. Він спалахнув яскраво та впевнено — та сама золотаво-зелена магія, що підтвердила мій рід в обмінному домі.

Кестер нахилився вперед, фіксуючи результат із професійною пильністю.

— Пряма кровна спорідненість підтверджена, — констатував він, заносячи запис у документ швидкими й точними рухами пера. — Засвідчено артефактом спадкоємної верифікації з архіву Академії Вайтстоун. Свідки?

— Я засвідчую, — сказав Тиндаль, підходячи до столу. — Як декан факультету природної магії, зіллєваріння та цілительства Академії Вайтстоун.

— І я, — Кестер поставив позначку. — Як ліцензований адвокат, акредитований при Колегії Магів.

Обидва — професор і адвокат — поставили підписи. Двоє свідків із довгими носами та скептичним прищуром, один у заплямованій мантії, інший у бездоганному чорному костюмі. Здавалося, більш різних і водночас більш схожих людей годі було й шукати на всьому континенті.

Алвер поставив свій підпис останнім. Кестер завірив документ печаткою, акуратно промокнув чорнило і з характерним клацанням закрив портфель.

— Із цього моменту, леді Ар'єнталь, — урочисто промовив адвокат, — лорд Алвер Ар'єнталь є вашим законним опікуном у юрисдикції Естерону. Це визнання за людськими законами. Щодо моїх обов'язків у справі — я залишаюся вашим захисником і буду на зв'язку.