Розділ 8(частина 1). Про свободу та несподівані подорожі

Кроки в коридорі пролунали через кілька годин після сніданку — саме тоді, коли я дописувала на полях зошита третю версію розрахунку концентрації срібного порошку в розчині другого ступеня і вже майже довела собі, що підручник помиляється.

Двері відчинились.

Кестер зайшов першим, як завжди займаючи стратегічну позицію між мною та інспектором. За ним протиснувся Ріт — його обличчя нагадувало грозову хмару, яка вже розрядила всі блискавки і тепер просто повільно тліла від безсилого роздратування.

— Доброго ранку, леді Ар'єнталь, — Кестер поставив портфель на стіл із клацанням, що прозвучало як вирок. — Маю для вас новини.

Ріт за його спиною видав звук, що міг бути як покашлюванням, так і тихим скреготом зубів.

— Після ретельного перегляду обставин справи, — продовжив Кестер з інтонацією людини, яка зачитує рецепт каші, а не юридичний документ, — та з огляду на появу офіційного родича й законного опікуна, інспектор Ріт погодився змінити запобіжний захід.

Він витягнув з портфеля акуратний аркуш і поклав переді мною.

— Вас звільняють з ізолятора під поруки лорда Алвера Ар'єнталя. Він бере на себе відповідальність за вашу поведінку і гарантує вашу присутність у межах юрисдикції Колегії до завершення слідства.

— Слідство не припинено, — різко вставив Ріт, виходячи з-за спини Кестера. Його голос був стриманим, але погляд говорив інше: він наче подумки гарячково шукав у статтю, за якою мене можна було б стратити прямо тут. — Звинувачення залишаються чинними. Ви просто міняєте камеру на просторіше приміщення під наглядом родича. Не плутайте свободу з поруками.

— Інспекторе, — Кестер навіть не подивився на нього, — моя клієнтка цілком здатна зрозуміти різницю між юридичними категоріями без вашого педагогічного супроводу.

Я пробігла очима документ. Усе було чітко: поруки, обов'язки, обмеження. Алвер Ар'єнталь, підтвердивши спорідненість, офіційно ставав моїм опікуном і ніс відповідальність за кожен мій крок, допоки слідство не завершиться. Я більше не сиділа в підвалі. Але й не була вільною.

— Де підписати?

— Ось тут і тут, — Кестер поклав перо поруч з аркушем.

Я підписала. Ріт спостерігав за процедурою з виглядом людини, у якої з-під носа забирають здобич, але вона нічого не може вдіяти, бо здобич подала скаргу та найняла адвоката. Він мовчки забрав свою копію, сухо кивнув і вийшов. Його кроки віддалялися коридором рівномірно й із прихованою погрозою.

Охоронець біля дверей тим часом дивився на мене з виразом такого щирого полегшення, ніби це його щойно випустили на волю. Він навіть ледь помітно кивнув — і в цьому кивку вмістилися і подяка за те, що я не втекла ще раз, і щире побажання більше ніколи не повертатися в цей підвал.

— Ідемо, — Кестер замкнув портфель. — Нас чекають у кабінеті професора Тиндаля.

— Секунду.

Я повернулася до столу і зібрала речі: зошит із конспектами, підручник із зіллєваріння, «Звід правил і законів Естерону». Потім обережно підставила руку до краю столу, де в тіні ховався Бенедикт.

Павук вибрався мені на долоню, а потім переповз на плече, де завмер, причепившись до коміра сюртука.

— Тримайся, — тихо сказала я йому. — Скоро буде краще.

Охоронець, побачивши павука, лише зітхнув — як людина, яка вже давно перестала дивуватися.

Ми вийшли з камери, і я відразу відчула, як зміна середовища вдарила мов хвиля. На плечі Бенедикт здригнувся, підвівся на лапках і почав жваво перебирати ними, обертаючись на місці. Наче маленький вартовий, що перевіряє обстановку після довгого сну.

Ми йшли коридором. Кестер ішов попереду, тримаючи портфель із такою рішучістю, наче будь-якої секунди хтось міг вистрибнути з-за рогу з ордером на повторний арешт.

Західне крило підвалу зустріло мене звичним коктейлем ароматів: гостра нотка подрібненого срібнолисту, щось трав'яне й густе, та ледь відчутний присмак чогось палкого, від чого в необізнаних починали сльозитися очі. Лабораторія зіллєваріння пульсувала за стіною своїм вічним ритмом, але ми пройшли повз і зупинилися перед дверима кабінету Тиндаля. На табличці досі значилося: «Проф. Ремус Тиндаль. Декан факультету зіллєваріння. Стукати. Чекати. Нічого не нюхати під дверима».

Кестер постукав. Двічі.

— Не зачинено, — пролунав знайомий сухий голос.

Кабінет Тиндаля, як завжди, виглядав так, ніби наука й хаос уклали тут перемир'я, проте обидві сторони щосекунди готувалися його порушити. Абсолютно всі горизонтальні поверхні — стіл, підвіконня, полиці і навіть частина підлоги — були заставлені колбами, флаконами, пучками сухих трав та горщиками з підозрілим вмістом.

Тиндаль стояв біля робочого столу, протираючи окуляри полою мантії, на якій я нарахувала щонайменше три нові плями з моменту нашої останньої зустрічі. Його племінник кивнув йому коротко, по-діловому — вітання людей, які бачаться достатньо часто, щоб не витрачати час на формальності.

Поруч, у кріслі біля вікна, з бездоганною невимушеністю сидів Алвер Ар'єнталь. Він виглядав так, наче був тут завжди, а кабінет Тиндаля облаштували навколо нього пізніше.

— Професоре, — я підійшла до столу і поклала перед Тиндалем обидва підручники. — Ваші книги. Дякую.

Тиндаль прийняв їх із коротким кивком, мазнувши поглядом по обкладинках, ніби перевіряючи, чи не з'явилися там зубасті пащі за час перебування в моїй камері. Переконавшись, що підручники вціліли, він надягнув окуляри і зирнув на мене з-під них так, ніби я запізнилася на лекцію, а не щойно вийшла з-під варти.

— Добре, що ви тут, студентко. У мене до вас невідкладна справа.

Він кивнув у бік робочої частини кабінету, де на окремому підвищенні стояв знайомий горщик. Рослина з іспиту — та сама, з майже чорним стеблом і жорстким броньованим листям — виглядала кепсько. Її зазвичай вологий блиск потьмянів, гострі зубчасті краї листя обвисли, а темно-бордовий бутон на верхівці був щільно закритий, наче рослина образилася на весь світ і відмовлялася з ним спілкуватися.