Розділ 7 (частина 3) Про пробудження та речі, яких не виправити.

Рей повільно повернув голову і подивився Алверу в очі. Зелені. Яскраві. Уважні. Ті самі зелені очі, які він бачив на зовсім іншому обличчі.

У його голові з кришталевою чіткістю прокрутився спогад: Ксандра біля дерева. Кров на скроні. Нерухома. І те, що піднялося зсередини нього, — сліпе, палюче, таке, що не знало ні страху, ні меж, ні розуму. Лише одне: дістатися. Захистити. Знищити все, що загрожує.

«Ні», — сказав він собі.

Не тому, що не розумів. Розумів — яскраво, болісно, з тією безжальною ясністю, яка приходить, коли довго тікаєш від чогось і нарешті зупиняєшся. Але він не міг. Не мав права.

Прокляття, яке змінилося. Яке стало невідомим. Родове — тобто те, яке успадкують його діти. Прокляття, яке тепер, можливо, неможливо зняти.

А його батько... Лорд Глейсборн, що визнав незаконного сина як вигідну інвестицію. Що використав матір і скинув на неї і прокляття, і дитину. Рей точно знав, що зробить батько, дізнавшись, що його спадкоємець знайшов істинну пару. Він почне копати. Шукати, хто вона, звідки, чого варта. А Ксандра, чия біографія тримається на нитках недомовок і чиє минуле — суцільне чорне плетиво загадок...

«Ні!», Прийшло тверде, як лід, усвідомлення: він її не віддасть. Але щоб її захистити, доведеться брехати всім. Навіть їй.

— У мене є наречена, — рівним голосом вимовив він, витримуючи погляд зелених ельфійських очей. — Беатріс Лаенвальд.

Алвер звузив очі, але Рей продовжив тим самим безпристрасним тоном:

— Ми до цього дуже серйозно посварилися. Емоційне напруження було критичним. Потім, у парку, почалася бійка. Я вже був на емоціях через нашу розмову, відчув загрозу навколо і, мабуть, остаточно вийшов із себе. Збіг обставин.

У палаті запала густа тиша

Алвер дивився на нього. Довго. Мовчки. З тим виразом, який Рей вже бачив на обличчі Кайдена: «Я тебе слухаю, але жодному твоєму слову не вірю» 

Рей витримав цей погляд. Він мав у цьому досвід — витримувати погляди людей, які знали, що він бреше. Батько навчив.

— Беатріс Лаенвальд, — повторив Алвер без виразу.

— Так.

— Добре, — він кивнув. — Збіг обставин. Але мітка на твоїй ключиці — не збіг. Вона реальна, і вона означає те, що означає. Незалежно від того, хто ця людина і чи хочеш ти це визнавати. Дракон уже обрав. Це не те рішення, яке ухвалюєш ти.

— Я врахую, — відповів Рей.

— Врахуй, — Алвер підвівся зі стільця. — І ще одне. Мітка тобі не зашкодить. Вона частина тебе — як канали, як магія, як ця твоя звичка відповідати так, ніби ти на допиті у слідчого. Але поки ми не розберемося з прокляттям і не стабілізуємо другий шар каналів, я б радив уникати сильних емоційних потрясінь. Твій дракон уже одне ціле з тобою — навіть якщо ти це ще не до кінця усвідомив. Він ослаблений прокляттям, але він прокинувся. І наступного разу, коли він вирішить вирватися, — артефакт може не витримати.

Рей мовчки кивнув.

Ферналь тим часом перевіряв щось у повітрі — його пальці рухалися, окреслюючи невидимі лінії, наче він читав книгу, написану магією.

— Магія мінятиметься, — сказав цілитель, не відриваючись від своєї роботи. — Як саме — поки невідомо. Другий шар каналів розкритий, прокляття трансформувалось, два типи магії взаємодіють. Це як змішати два зілля в одному котлі, не знаючи рецепту. Результат буде. Яким — побачимо. Тому — ніяких навантажень, ніяких бойових тренувань і ніяких героїчних спроб когось рятувати. Принаймні найближчі два тижні.

— Яка втрата для тренувального полігону, — пробурмотів Рей.

Ферналь ледь помітно смикнув куточком рота — мабуть, це був його еквівалент сміху.

— І все ж, розкажи мені, що сталося в парку, — сказав Алвер. Його голос змінився, став уважнішим, гострішим. — Не тільки через те, що ми обговорюємо зараз. Студентку, яку атакували,  Ксандру Ар'єнталь звинувачують у нападі на Ґранта і використанні магії крові. Її тримають в ізоляторі Академії.

Рей різко повернув голову.

— Що?

— Студент Ґрант подав заяву, — Алвер спостерігав за його реакцією. — Стверджує, що саме вона напала на нього. Інспектор Ріт веде справу.Так, що ти бачив у парку?

— Коли я прибіг... — Рей запнувся. Закрив рота. Відкрив знову. — Коли я проходив повз, — виправив він, і на мить захотів відкусити собі язика за цю обмовку, — Ксандра лежала без свідомості біля дерева. Ґрант був поруч. Він прямував до неї. Не тікав. Не кликав допомогу. Він виглядав... зосереджено. Не як людина, що злякалася. Як людина, яка ще не закінчила.

Алвер дивився на нього мовчки. Зелені очі — уважні, яскраві — запам'ятовували кожне слово, кожну інтонацію, кожну обмовку, яку Рей так невдало спробував виправити.

— Ти зможеш дати ці свідчення інспектору Ріту? — запитав Алвер.

— Так.

— Добре.

«Ґрант її звинувачує. Він напав на неї. А тепер звинувачує!».

Рей стиснув кулак під ковдрою. Артефакт на грудях пульснув — різко, коротко, наче попередження.

Рейнар відчув, як щось піднімається зсередини. Гаряче. Гостре. Абсолютно чуже тому холоду, до якого він звик. Воно розгорталося, як сила, що довго спала і тепер, почувши загрозу, ліниво розплющила око. Не думка. Не емоція. Інстинкт. Древній, простий, як лід: знайти. Прикінчити.

Видихнув. Повільно. Стиснув зуби так, що заболіла щелепа. І зробив щось, чого раніше не робив ніколи, — тому що раніше не було до кого звертатися.

«Ні, — подумав він, адресуючи думку кудись углиб, у той другий шар, де ворушилося щось величезне і ледаче. — Не зараз. Він відповість. Але для цього ми маємо вижити. А якщо ти зараз розірвеш мені канали — ми обидва здохнемо. І він дійде до фінішу без перешкод. Це ж тобі не подобається, правда?»

Це було найдивніше, що Рей робив у житті. Він розмовляв сам із собою. Ні — не сам із собою. Із чимось усередині себе, що мало власну волю, власний інстинкт і, мабуть, власну думку щодо того, як поводитися з людьми, які б'ють у спину.