Розділ 7. Про пробудження та речі, яких не виправити.

Рейнар Глейсборн.

Спочатку був холод.

Не той звичний, що жив під ребрами, згорнувшись у клубок, як старий знайомий, якого давно перестаєш помічати. Інший. Глибокий, тотальний, такий, ніби хтось виморозив кожну клітину тіла зсередини і забув увімкнути опалення. Холод був скрізь — у кістках, у м'язах, у чомусь глибшому за м'язи, чому Рей не знав назви, але що болісно пульсувало при кожному вдиху.

Потім — голоси. Ельфійська мова, приглушена, як крізь товщу води. Рей розбирав окремі слова — «канали», «стабільний», «компенсація» — але вони ковзали повз, не затримуючись у свідомості.

Потім — тепло. Чужа магія, м'яка й обережна, торкнулася його грудей, наче хтось поклав теплу долоню на замерзле скло. Артефакт відгукнувся — слабким, тремтячим імпульсом. Живий. Ледь-ледь, але живий.

— Канали реагують, — голос. Незнайомий, з легким акцентом. — Піднімаю його.

Ще одна хвиля тепла — сильніша, глибша. Вона пройшла крізь Рея, наче сонячне проміння крізь лід. Щось зсередини відгукнулося, ворухнулося — неохоче, болісно, як тіло, яке занадто довго лежало нерухомо.

Рей розплющив очі.

Стеля. Біла. Цілительня. Він уже лежав тут раніше — двічі, після особливо невдалих тренувань зі стихійної магії, коли його власний лід вирішував, що контроль — це необов'язкова опція.

Поряд професорка Мейв, її карі очі дивилися на Рея з сумішшю полегшення та професійної суворості.

— З поверненням, Глейсборне, — тихо сказала вона.

Рей спробував піднятися на ліктях. Тіло здавалося важким, налитим свинцем, але слухалося.

— Не рухайся, — пролунав незнайомий голос, спокійний, професійний. — Повільно. Дай тілу звикнути.

Рей, звісно ж, повернув голову. Шия відгукнулася тупим болем. Біля ліжка стояло двоє.

Алвер Ар'єнталь та незнайомий ельф із попелястим волоссям, зібраним у тугу косу, та обличчям, перетятим тонкими білими шрамами.

— Рієнель Ферналь, — відрекомендувався він. — Цілитель. Не хвилюйся, я старіший за деякі дерева в цьому парку і, на відміну від них, маю цілительську освіту.

Рей хотів відповісти, але горло було сухим, як пергамент. Вирвався лише хрип.

Алвер простягнув склянку. Рей узяв — і ледь не випустив. Пальці тремтіли. Рейнар Глейсборн, який міг заморозити озеро одним жестом, не міг утримати склянки з водою. Він стиснув зуби й випив.

— Сьогодні вівторок, — сказав Алвер. — Ранок. Ти був непритомний із суботи.

Три дні. Парк. Тривога — гостра, фізична. Біг алеями. Ґрант. Ксандра на землі. А далі — провал, як вирвані сторінки. Уривки: горло Ґранта під пальцями. Кігті — крижані, не його. Потім — Ксандра. Її обличчя. Її голос.

«Я дуже злякався».

Він це сказав. Уголос. Їй. І ще щось про шаманку та жертвоприношення. Рей на мить заплющив очі, подумки оцінюючи масштаб катастрофи. Враховуючи, що з нього зазвичай і кліщами годі було витягнути більше двох слів, — результат виявився вражаючим. У поганому сенсі.

— Як почуваєшся? — запитав Ферналь.

— Чудово.

Ельфи переглянулися. Ферналь підняв брову .

— «Чудово». За чотириста років практики кожен мій пацієнт, який відповідав «чудово», насправді почувався десь між «жахливо» і «хочу померти». Спробуй ще раз.

— Терпимо.

— Ближче. Тепер конкретно — що відчуваєш?

— Слабкість, — сказав Рей. — Канали порожні. Артефакт ледь тримає.

— Це все?

Рей замовк на мить.

— Щось змінилося, — сказав він нарешті. — Не можу пояснити точніше. Відчуття, ніби всередині переставили меблі, поки я спав.
 

Ферналь кивнув — без здивування, без зайвих питань. Так кивають люди, які вже знають відповідь і просто перевіряють, чи пацієнт усвідомлює те саме.

— Мейв, — Алвер повернувся до цілительки, — нам потрібно кілька хвилин наодинці. Це стосується родових справ лорда Глейсборна.

— Одну хвилину, — раптом зупинив Рей. — Що з Ґрантом?

— Живий. Зламана рука, тріщини в ребрах. І легко обморожений, але нічого критичного. — Мейв зробила коротку паузу, підбираючи слова. — Тобі пощастило, що зупинився вчасно.

Рей мовчки кивнув. Він не був певен, що «зупинився» — правильне слово. Скоріше — його зупинили. Або він просто перегорів, як свічка, в яку хтось вдув занадто багато повітря.

— А Ксандра?

— Забій м'яких тканин, легкий струс. Вже в порядку. — Мейв додала це тоном, який не передбачав подальших розпитувань. І вийшла. Двері тихо клацнули.

Рей перевів погляд до вікна і помітив, що на підвіконні стоїть глиняний кухоль із маленьким колючим паростком — мініатюрна копія Патриції, з крихітними зубчастими листочками і єдиним тоненьким пагоном, який ворушився в повітрі. А в кутку палати, біля самого узголів'я, — сама Патриція: важке зубчасте листя, шипасті стебла, гнучкі пагони з дрібними пащами, що ритмічно клацали. Її жовтувате око повільно повернулося до Рея і зафіксувалося з виразом, який найточніше можна було описати як «нарешті прокинувся, ледарю».

— Рослини тебе стабілізували, — сказав Алвер, простежуючи за поглядом Рея. — Коли ми прибули вчора ввечері, у палаті сидів твій друг із рудим волоссям. Він притягнув їх сюди. Велика працює як магічний водовідвід — поглинає надлишки, які артефакт уже не вбирає. Маленька робить те саме, але тонше. Без них ти б зараз не розмовляв.

Кай. Рей уявив, як Кайден серед ночі тягне коридорами цілительні горщик із зубастою рослиною, яка клацає щелепами на все, що рухається, і, мабуть, ще при цьому вдає, що нічого підозрілого не відбувається.

— Вони поглинають агресивний магічний фон. Специфічно — темний. Для прокляття це як... Рієнелю, як це краще сформулювати?

— Вони його їдять, — коротко відповів Ферналь. — Не знищують. Саме їдять. Для них надлишки прокляття — харч. І судячи з розмірів великої, харчується вона непогано.

Патриція клацнула пащею, наче підтверджуючи.

— Гаразд, — Алвер сів навпроти Рея, склавши руки на колінах. — Тепер про те, що змінилося. Рейнаре, те, що я зараз скажу, буде непросто сприйняти. Я прошу тебе дослухати до кінця, перш ніж реагувати.