Розділ 5. Про марну надію та хибну тривогу

Повернувшись до кабінету, Корнеліус Венс опустився у своє крісло, наче після виснажливого бою. Він старанно намагався не дивитися в бік розтрощеної книжкової шафи та розсипаних фоліантів, які так і залишилися лежати на підлозі, і одразу потягнувся до переговорного артефакту на столі.

Від короткого дотику пальця гладка чорна куля на бронзовій підставці ледь помітно замерехтіла.

— Пост охорони нижнього ярусу, — скомандував ректор, намагаючись повернути голосу звичну владність. — Черговий, негайно приведіть студентку Ар'єнталь з ізолятора до мого кабінету.

З кулі пролунало коротке шипіння, а потім глухий голос:

— Слухаю, пане ректоре. Виконую.

Зв'язок розірвався. Венс відкинувся на спинку крісла і жестом запропонував гостям сісти. Алвер проігнорував пропозицію. Він залишився стояти біля вікна, схрестивши руки на грудях, і спокійно розглядав внутрішній двір Академії крізь скло. Ферналь, навпаки, з легкою цікавістю оглянув людські меблі й зручно вмостився в одному з крісел, не звертаючи уваги на безлад біля стіни.

Потяглися хвилини очікування.

Ректор помітно нервував. Він то перекладав папери на столі, то поправляв чорнильницю, то кидав короткі, насторожені погляди на Алвера. 

Минуло хвилин п'ятнадцять. Достатньо часу, щоб спуститися на нижні яруси, відкрити двері, забрати дівчину і хоча б почати підніматися назад.

Переговорний артефакт раптом спалахнув тривожним червоним світлом і різко зашипів. Венс квапливо торкнувся кулі.

— Пане ректоре! — голос охоронця цього разу звучав зовсім не протокольно. У ньому чітко вгадувалися задишка і ледь прихована паніка. — Я... я щойно з ізолятора. Її там немає!

У кабінеті запала ідеальна, майже кришталева тиша.

Ректор завмер, не прибираючи руки від артефакту. Ферналь підняв брову і перевів погляд на друга.

Алвер повільно обернувся від вікна. 

— Немає? — перепитав Венс так, ніби не зрозумів значення цього слова. — Що означає «немає»? Ви перевірили вбиральню? Під ліжком?

— Перевірив усе, пане ректоре! — відрапортував охоронець. — Кімната порожня, під ліжком нікого, у вбиральні теж! Двері були прочинені! Я не знаю, як вона... вона просто зникла!

Венс розгублено обірвав зв'язок. Він підняв очі на ельфійського лорда, і йому знадобилася вся його воля, щоб не відсахнутися.

— Яка вражаюча пунктуальність, — голос Алвера був тихим і гострим, як лезо бритви. — Дівчина безслідно випаровується з ізолятора рівно в ту мить, коли я виявляю бажання з нею поговорити.

— Лорде Ар'єнталь, присягаюся, я тут ні до чого! 

— Досить, — Алвер відрізав це одним словом. — Ведіть мене туди.

— Можливо, краще підняти тривогу? Почати пошуки...

— Ведіть. Мене. В ізолятор, — Алвер зробив крок до столу. Його голос звучав рівно, але з тією важкою, крижаною категоричністю, яка не залишала простору для дискусій. — Просто зараз.

Венс важко ковтнув і мовчки рушив до дверей. Його напружена постать із головою видавала глибоке небажання йти туди, куди він їх вів.

Шлях до підвальних рівнів західного крила пройшов у тиші. Залишивши позаду світлі коридори зі стійким запахом трав і реактивів, вони заглибилися у віддалений, порожній блок. Там ректор підійшов до глухої кам'яної стіни і швидким рухом руки скинув із неї просту людську ілюзію. Марево розвіялося, оголивши акуратно витесаний пролом із міцними дерев'яними дверима.

Ледь чутне закляття, дотик долоні до дерева — і під пальцями Венса спалахнула в'язь рунного замка. Щойно двері безшумно відчинилися, Алвер зазирнув у коридор по той бік і на мить завмер.

Він одразу зрозумів, де вони опинилися.

Східне крило. Закрита секція.

Після смерті Еларіона він особисто прибрав цю секцію підвалу з усіх креслень замку. Це крило повністю належало його молодшому синові — саме тут він облаштував свої лабораторії, ставив досліди та проводив експерименти. Алвер запечатав вхід п'ятьма рівнями захисту і наклав глуху ілюзію монолітної стіни, розраховуючи, що люди ніколи не зможуть розплутати ельфійське плетіння і нічого тут не переінакшать.

І вони справді не змогли. Тож просто взяли інструменти та пробили хід із сусідньої кімнати прямо в цей коридор. Варварська, бездоганна прямолінійність. Геніально у своїй первісній простоті. Залишалося хіба що мовчки поаплодувати.

Ферналь оглянув вмонтований у пролом дерев'яний одвірок і злегка схилив голову.

— Знаєш, Алвере, — тихо зауважив він, — я можу помилятися, але, здається, раніше тут не було дверей.

— Я теж їх не пам'ятаю, — так само рівно відповів Алвер.

Вони пройшли крізь новий отвір. Ректор упевнено звернув ліворуч і повів їх знайомим Алверу коридором, аж поки не зупинився перед дверима колишньої «нульової зони» Еларіона. Свого часу син повністю екранував цю кімнату для експериментів у чистому, безмагічному просторі.

Поруч із входом на старому камені тепер виднілася проста людська руна. Ельф подумки відзначив прагматичність нинішніх господарів Академії. Знайти приміщення з ідеальною ізоляцією і пристосувати його під надійний карцер для магів — рішення напрочуд раціональне.

Ректор важко видихнув і приклав долоню до руни, знімаючи блокування. Замок слухняно клацнув. Двері безшумно відчинилися.

Венс, який готувався побачити порожнє приміщення і вже подумки прощався з посадою, судомно втягнув повітря. Охоронець за його спиною видав якийсь здавлений хрип, явно засумнівавшись у власному здоровому глузді.

В ізоляторі було світло і абсолютно спокійно. А за столом, підтягнувши ноги на стілець, сиділа дівчина з темним волоссям. Вона тримала в руках підручник із зіллєваріння і незворушно читала, ніби нікуди й не зникала.

Ректор машинально відступив на крок, дозволяючи ельфам підійти ближче. Алвер зупинився на порозі.

Дівчина повільно відірвала погляд від книги. Їхні погляди зустрілися.