Розділ 4 (частина2). Про переваги домашнього арешту та увічливу охорону

Я була майже впевнена, що десь у документації до цього ізолятора — можливо, на першій сторінці, можливо, великими літерами, можливо, навіть підкресленими — мав бути пункт: «Не розміщувати в камері представників роду Ар’єнталь». Інспектору Ріту варто було б ознайомитися з інструкцією перед тим, як замикати мене тут. Але хто ж читає інструкції.

Коридор за дверима був порожній. Рунні світильники горіли тьмяним золотавим світлом. Повітря тут було іншим — живим, рухливим, просоченим тим ледь відчутним магічним фоном, якого в ізольованій камері не було зовсім.

Не стала зачиняти двері до кінця. Залишила щілину завширшки в долоню. Людська руна відмикання була зовні, і я не мала жодної впевненості, що вона так само слухняно визнає мій перстень. Перевіряти це з того боку зачинених дверей було б, м’яко кажучи, нерозважливо.

Бенедикт ожив майже одразу, різко, наче хтось підкинув хмизу в згасальне багаття. Він сидів у мене на плечі, і я відчула, як його лапки вп’ялися в тканину — міцно, впевнено, з тією знайомою хваткою. Моя магія тут, за межами контуру, знову наповнювала простір — тихо, ледь відчутно, але для Бенедикта після годин у мертвій зоні це було як ковток води в пустелі. Він аж ніжками перебрав від задоволення — швидко-швидко, наче танцюючи.

— Тихо, — шепнула я. — Радій мовчки.

Хоча він і так радів мовчки, але дуже інтенсивно.

Коридор тягнувся в обидва боки. Ліворуч була кімната з вівтарем. Батькова лабораторія. Точніше — те, що від неї лишилося.

Був вечір. Охоронець приніс вечерю, забрав посуд і, за всіма ознаками, сьогодні більше нікого не мало бути. Принаймні я на це сподівалася. В Оскурі «неабияка впевненість» зазвичай означала: «ризикуй, але тримай ніж під рукою». Ножа в мене не було. Зате була цікавість і відчинені двері.

Я пішла ліворуч.

Двері в сусідню кімнату були прочинені — я бачила це ще очима Бенедикта, коли він розвідував вентиляцію. Зсередини тягнуло холодом і якоюсь специфічною затхлістю.

Зайшла.

Темрява. Не повна — з коридору через відчинені двері падала смуга золотавого світла, і її вистачало, щоб розгледіти контури. Чорні обпалені стіни. Порожня підлога. І посередині — він.

Вівтар.

Масивний, кам’яний, розколотий навпіл глибокою тріщиною. Я підійшла ближче, присіла біля нього. Руни на поверхні — знайомі, ті самі, що й на батьковому вівтарі в Цитаделі. Тільки тут камінь був сірий, а там — чорний. І тріщина...

Тріщина була старою. Краї оплавлені, ніби камінь колись нагрівся до такої температури, що почав текти.

Що тут сталося?

Провела пальцями над руною — не торкаючись, просто над поверхнею. Мертво. Жодного відгуку. Вівтар був порожньою оболонкою — форма без змісту, тіло без душі.

Озирнулася. Може, щось іще збереглося — у стінах, у підлозі, у кутах. Але кімната була порожньою. Ані полиць, ані ніш, ані залишків обладнання. Або люди все винесли за двісті років, або тут і не було нічого, крім вівтаря.

Дзеркала зв’язку — немає. Лабораторії — немає. Є обпалена кімната, мертвий камінь і тріщина, яка натякає, що останній експеримент тут закінчився не святковою вечерею.

Не знаю, на що я сподівалася, але тепер остаточно усвідомила: план «знайти лабораторію і зв’язатися з батьком» офіційно перейшов у категорію «потребує суттєвого перегляду». Знову. Я починала підозрювати, що мої плани народжуються вже з уродженою схильністю до саморуйнування.

Бенедикт різко стиснув лапки на моєму плечі — настороженим, рвучким рухом, яким він завжди реагував на звуки, яких я ще не чула.

Я завмерла. Секунда. Дві.

Кроки.

Важкі, карбовані, з тим особливим відлунням, яке буває, коли хтось іде порожнім коридором із чіткою метою.

Відступила в тінь за вівтар. Присіла. Бенедикт втиснувся під комір.

Кроки зупинилися. Біля мого ізолятора. Я чітко чула, як підбори завмерли саме там, де були двері.

Пауза.

Потім — голос. Чоловічий, хриплий, і слово, яке він сказав, не потребувало перекладу жодною мовою. Коротке, соковите, вимовлене з тим глибоким переконанням, яке вкладають у лайку лише ті, хто щойно виявив, що ситуація вийшла з-під контролю остаточно й безповоротно.

Ледь вдалось стримати усмішку. Треба ж — у цієї кам'яної статуї, виявляється, є і емоції, і словниковий запас. А я вже думала, що «зрозуміло» і «вечеря» — це повний перелік його лексичних можливостей. Приємно знати, що людина розвивається.

Кроки — всередину ізолятора. Шурхіт. Щось пересунулося — стілець? Заглядає під ліжко? Серйозно?

Цікаво, чи зазирне він до вбиральні? І якщо зазирне — чи постукає? Чи просто вдереться, як і належить пильному стражу?

Тихий стукіт. Два коротких удари кісточками пальців.

Я хмикнула — беззвучно, одними губами. Все ж таки постукав. У двері порожньої вбиральні порожнього ізолятора, з якого бранка щойно випарувалася невідомо куди. Який увічливий. Мабуть, у них тут інструкція: «перед входом — постукати; перед панікою — подихати».

Скрип дверей. Коротка пауза — рівно стільки, щоб переконатися, що там теж нікого немає. Потім — швидкі кроки назовні. Дуже швидкі. Ті, з якими біжать доповідати начальству, що все дуже, дуже погано.

Кроки віддалялися коридором — гучно, квапливо, з частотою, що наростала й красномовно свідчила про стан його душевного спокою.

Не затримуючись, піднялась. Вийшла з кімнати з вівтарем. Три кроки коридором. Двері ізолятора стояли розчахнуті навстіж — охоронець, вочевидь, надто поспішав, щоб перейматися такими дрібницями. Я зайшла всередину і потягнула двері на себе.

Замок клацнув.

Перстень — з пальця, на шнурок, під сорочку.

Книжка із зіллеваріння лежала на столі, де і залишила. Я схопила її, впала на ліжко, підтягнула ноги й відкрила на випадковій сторінці.

«Розділ 14. Принципи екстракції летких ефірів із кореневищ болотного аїру».

Ідеально. Саме те, чим нормальна затримана студентка займається увечері. Ніяких прогулянок секретними крилами, ніяких розколотих вівтарів, ніяких маніпуляцій із рунами — лише болотний аїр і його «захопливі» леткі ефіри.