Пролог (Частина 2)

Замок, у якому загинув його молодший син.

Думка про Еларіона, як завжди, прийшла з тією старою тупою тінню, яку Алвер уже навчився носити так, щоб вона не заважала ходити. Двісті років. Можна було б припустити, що за двісті років біль притупиться остаточно. Він і притупився — для Алвера. Для його дружини — ні.

Лессаріа й досі чекала, що Еларіон повернеться.

Не говорила про це вголос — вона була ельфійкою з трьохсотрічним досвідом дипломатичних замовчувань, — але Алвер бачив. У тому, як вона зупинялася біля його старого крісла в саду. У тому, як кожні кілька десятиліть просила майстрів полагодити замок на дверях його кімнати, який уже сто разів полагодили й сто разів занедбали. У тому, як вона жодного разу не дала згоди на ритуал поминання — формально через те, що тіло не знайшли, а ритуал без тіла неповноцінний; насправді — через те, що поминати треба мертвих.

А потім, півтора місяця тому, з банку надійшло повідомлення.

Алвер пам'ятав той ранок дуже чітко. Кур'єр, ельфійський банкір особисто, бо такого роду повідомлення не передавали через посильних. Запечатаний пакет. Усередині — копія банківської виписки, копія записів артефактної перевірки, копія родового персня в детальній замальовці.

Дівчина. Ім'я Ксандра. Прізвище Ар'єнталь. Молода, сімнадцять-вісімнадцять років за людськими мірками. Прийшла в банк сама, з родовим перснем, який не може носити ніхто, крім прямих нащадків роду. Артефактна перевірка підтвердила: вона дійсно з родини. Безпосередня родичка. Кров не бреше, а артефакти Ар'єнталів брехати не вміли в принципі — Алвер сам брав участь у їх калібруванні триста років тому.

Звідки вона взялася. Хто вона така. Чому з'явилася саме зараз.

На жодне з цих запитань Алвер не мав відповіді. Точніше, мав десяток гіпотез, від обнадійливих до зовсім фантастичних, і жодна з них не пояснювала всих фактів одночасно.

Лессаріа, дізнавшись, вимагала їхати того ж дня.

Той момент Алвер теж пам'ятав. Дружина не підвищила голосу — вона ніколи не підвищувала голосу, — але в кімнаті раптом стало холодніше, рослини в горщиках завмерли, а слуги непомітно зникли. «Алвере, — сказала вона тим самим рівним тоном, яким зазвичай попереджала про неминучі катастрофи. — Ми їдемо. Сьогодні».

Алвер тоді сів навпроти неї і дуже терпляче пояснив, що «їдемо сьогодні» — це чудова ідея, але має кілька технічних особливостей. Завіса розкривається офіційно лише з обох боків. Прохід без офіційного супроводу можливий, але тоді в'їжджаєш на людську територію як порушник, без права вимагати прийому, без юридичного статусу, без можливості зустрітися з кимось вищим за начальника прикордонної застави. Дівчина, яку артефакт визначив як родичку, опиниться під захистом нелегально прониклих ельфів — що, м'яко кажучи, не покращить її становища.

Альтернативний варіант — виступити з ельфійською армією, демонстративно. Тоді захист дівчини буде гарантований, але люди, які двісті років жили з відчуттям, що ельфи можуть будь-якої миті повернутися й щось у них забрати, отримають підтвердження своїх підозр. Найнервовіші зі столичних лордів пропонуватимуть превентивний удар. Король змушений буде або погодитися з найнервовішими, або проявити слабкість. Ризик прикордонної війни — реальний.

«Так що, моя люба, — закінчив Алвер, — ми можемо швидко і з ускладненнями, або повільно й офіційно. Я голосую за повільно й офіційно. Заради того, кого ми, можливо, шукаємо, варто не починати міжрасову війну на першому етапі».

Лессаріа подивилася на нього довгим поглядом, у якому було все — і згода, і несхвалення, і обіцянка, що, якщо він не привезе їй у підсумку всю інформацію до останньої деталі, подальше життя в спільному домі стане для нього суттєво менш комфортним. Потім сказала: «Гаразд. Офіційно. Але не повільніше, ніж необхідно».

Так і виник цей візит. Дипломатична місія, перша офіційна за двісті років, з повним протоколом, з делегацією, з підписаннями, обідами і прийомами. І з Алвером Ар'єнталем на чолі, який мав одну справжню причину їхати — і двадцять три офіційні.

Вже за кілька днів він буде у Вайтстоуні. Побачить замок, у якому востаннє був задовго до того, як він став Академією. Підніметься тими самими сходами. Пройде тими самими коридорами — у всякому разі тими, які люди не встигли замурувати. І знайде дівчину, яка носить його прізвище.

— Корисно мати десь у запасі живих родичів, про яких не знаєш, — пробурмотів Алвер сам до себе. — Несподівано це освіжає життя.

Стук у двері перервав цю не зовсім доречну для ельфійського лорда сентиментальність.

— Лорде Ар'єнталь, — голос помічника пролунав з-за дверей рівно і офіційно, як завжди. — Лорд Ерік Глейсборн просить вас прийняти його. Каже, що це продовження вашої попередньої розмови.

Алвер на мить підняв брови. Глейсборн.