У невідомому напрямку

Дівчина поправила фенечки, що прикривали синець на худій руці і важко зітхнула. Вона чекала на автобус, який мав довезти її до найближчого містечка, а звідти вона зможе поїхати до більшого міста. Вперед до нового життя! Ось тільки нове життя не дуже хотіло бачити її, раз жодної маршрутки не спостерігалося вже півдня.

Небо хмурилося, і прохолодний вітерець роздмухував її картату сорочку. Було свіжо, але не холодно. Вітру було не під силу здолати джинси та чорну футболку, він міг тільки грати з сорочкою і лоскотати невелику ділянку руки між підгорнутим рукавом та купою різнокольорових фенечок.

Поруч біля ніг стояв великий туристичний рюкзак кольору хакі та більше нікого. Темний сосновий ліс в хмарну погоду мав похмурий вигляд, але вона знала, що нічого небезпечного в цьому лісі не було. Ішла через нього стежкою кілька годин до зупинки на трасі. А боятися відсутності людей теж не було сенсу. Саме навпаки боятися треба було їхньої присутності.

Вона майже бігла стежкою до нового прекрасного життя. Ось тільки чи в справді прекрасного? Вона вже кілька разів у житті бігла, а потім виявлялося, що не в нове, і зовсім не в прекрасне, життя вона потрапляла. І ось знову все з початку. Все заново.

— Чорт, та де маршрутка?!

Може, вони взагалі сюди не ходять? Місце глухе. Напрямок не популярний. За весь цей час дорогою, що йде через ліс, навіть жодна машина не проїхала. А йти пішки до найближчого населеного пункту теж надто далеко, тим більше, що час наближався до вечора.

З-за повороту виїхав автобус. Дівчина пожвавішала. Схоже, це за нею. Карета, яка відвезе її як Попелюшку у нове життя. Карета виявилася звичайним жовтим пазіком. Автобус зупинився поряд із зупинкою. Водій мовчав, дивився на дорогу та не звертав уваги на дівчину. Вона не побачила ціни за проїзд і вирішила дізнатися її у водія.

— Скільки коштує проїзд?

Він обернувся, глянув на неї порожніми скляними очима.

— Потім розплатишся.

Повернув голову, як робот, і знову дивився в лобове скло.

Дівчина знизала плечима і пройшла до салону. Майже наприкінці зліва сидів чоловік, що нагадував безхатченка. Він не звертав на неї жодної уваги і дрімав, закутавшись у куфайку землистого кольору. Дівчина сіла через пару сидінь за водієм, подалі від цього дивного типа. Хоча водій поводився теж дивно. Що він мав на увазі, коли сказав: Потім розплатишся? Хоча, потім, так потім. У неї все одно з собою було не багато грошей, може вийде проїхатися зайцем.

Автобус рушив, і Аня зазирнула у вікно на ліс. Якщо вірити старій карті, яку вона знайшла у третього чоловіка вдома, їй ще довго доведеться милуватися цим виглядом. Думки про чоловіка навіяли стільки спогадів з її далеко не найвдалішого життя. Спогадів, про які вона воліла б не думати і не згадувати. Не дарма ж вона спробувала від них втекти. З кожним разом доводилося тікати від дедалі більшої кількості людей, цього разу не тільки від живих, а скоріше за все ще й від мертвих.

Її мати була повією і давно спилася, залишивши маленьку дівчинку на своїх батьків. Ким був її батько, Ганна не знала. Бабця з дідом, які її виховували, були суворими, тиранічними та жорстокими по відношенню до нелюбимої та небажаної онучки.

Спочатку вона втекла від них. Бігла вона, як їй здавалося, з власної волі до нового, дорослого та самостійного життя, заміжжя. Але потім з'ясувалося, що бабуся з дідом просто продали її одному знайомому. «Степанич — чудовий мужик» — лилося їй у вуха майже кожен день. І навіть здавалося, що так воно і є. Але потім виявилося, що Степанович, навіть якщо і був у далекій молодості чудовим мужиком, то з віком перетворився на алкаша. Майже дівчинка-підліток і алкаш…мммм… яка класна пара! Нічого не скажеш. Нове, прекрасне, вільне життя виявилося лише новим рабством. Нічим не краще, а може й гірше, ніж було у бабусі з дідом.

І тоді вона вирішила втекти у нове життя вдруге. Цього разу з першим-ліпшим хлопцем із сусіднього села. Володька, звичайно, теж був її старше, але не на стільки, як Степанич. От тільки з Володькою також була одна проблема. Володька був повним дурнем і маминим синком. Все, за що він не брався, у нього не виходило. На жодній роботі він не затримувався довше тижня. Заробляти гроші не міг. До того ж мати Володьки Аню недолюблювала і була рада будь-якої можливості познущатися з беззахисної невістки. Володька її звісно захищати і не збирався, адже матуся для синочка була практично центром всесвіту. Довго жити з постійними докорами від свекрухи вона не могла і тоді вона зважилася на втечу в нове життя втретє.

Цього разу вона знову втекла в інше село до нового життя і нового прекрасного кохання. Але прекрасне кохання дуже швидко показав, що він собою представляв. Сашко бив її за будь-які провини реальні чи надумані, і ось учора вона не витримала і лопатою заїхала йому по голові. І Сашко зробив те, що мала зробити будь-яка людина, яку сильно вдарили лопатою по голові. Сашко здох. Так, принаймні, їй здавалося. Чи вона навіть сподівалася на це? У всякому разі, перевіряти чи справді він помер, чи просто знепритомнів, вона не стала. Вчора Аня зібрала речі і вранці на світанку пішла на зупинку чекати на автобус у нове життя. А там будь, що буде. Може, вона зможе знайти собі нормального хлопця. Вона собі так і про усіх своїх чоловіків говорила, звісно. І взагалі дівчині почало здаватися, що вона йде практично стопами своєї матусі, але сподіватися на краще вона ще не перестала. Зрештою, у всьому була винна не вона, а огидні люди, які їй траплялися на шляху.