Гроза в покинутій лікарні

— Хлопці, може, це не робитимемо? — Голос дівчинки-підлітка звучав невпевнено. Вона колупнула пальцем тріщину і маленькі шматочки фарби, що відстала від стіни, обсипалися у високу траву.

— Тобі б лише поскаржитись. Як що не хочеш цього робити, могла б з нами не йти. — озвалася друга дівчина. І відкинула з обличчя волосся, що вигоріло майже до білого кольору на Сонці за літні канікули.

З сірої хмари почав мрячити дрібний теплий дощ. Він тихо зашурхотів по траві і троє школярів почали швидше залазити у вікно покинутої лікарні. Двері щось підпирало і відчинити їх у них не вийшло. А ось розбите вікно було непоганим способом залізти всередину.

Через дощ, що почався, всередині порожньої лікарні було темно. Сірість, що стояла по кутках, робила покинуту будівлю ще страшнішою і похмурішою. З темного коридору облицьованого плиткою повіяло холодним протягом. Надя вже практично була готова розплакатися і втекти звідси.

— Давайте цього не робитимемо. Мені тут не подобається. — Дівчинка зробила останню спробу відмовити друзів від задуму.

Світлана закотила очі. Вона сильно злилася на Надію, що нила, але зрозуміла, що якщо зараз натисне на неї сильніше, то дівчинка дійсно звідси піде і весь задуманий з Женею і Богданом план просто провалитися. І більше вони Надю сюди ніколи затягнути не зможуть. Світлана обняла подругу, і напустила на себе співчуття.

— Надя, ну чого ти переживаєш. Ми ж не робимо нічого поганого. Ну, залізли до старої кинутої лікарні поряд із селом. Ну, походимо тут погуляємо. Хто сюди тільки не лазив до нас. Ну, спробуємо Сатану викликати, поприколюватись. Ти ж не думаєш, що він справді нам відповість і прийде? Це все просто заради приколу. Канікули закінчуються. Незабаром знову до школи. А це могло б стати гарною розвагою наостанок.

Надя нічого не відповіла, важко зітхнула і піддалася на вмовляння подруги. «Дурною завжди була, дурною на завжди і залишиться». — подумала єхидно Світлана, але вираз обличчя продовжувала тримати співчутливий.

— Ходімо вже.

Богдан починав нудьгувати і ліниво підігнав дівчат. Підлітки рушили коридором покинутої лікарні. Вони заглядали в палати і подекуди знаходили іржаві ліжка. Підлога часто була закидана будівельним сміттям — штукатуркою, фарбою і плиткою, що обсипалася. А ще часто на підлозі лежали якісь старі медичні записи. Листи колись важливих, а зараз нікому не потрібних забутих документів, у деяких кабінетах вони густо вкривали підлогу, як осіннє листя, що обпало з дерев на землю.

Страшніше стало, коли вони проникли в крило з операційними, там траплялися залишки радянського обладнання, хірургічні лампи, іржаві скальпелі, банки з речовинами та препаратами, з яких облізли папірці з назвою.

Надя раз у раз здригалася від шурхоту і шелесту в мертвому будинку, але мовчала, намагаючись не докучати іншим. Світлана теж відчувала, як по спині пробігав холодок від цього страшного місця. Богдан втратив свій первісний ліниво-безглуздий вираз обличчя, і виглядав трохи наляканим і настороженим. Світлані здалося, що в них у голові зараз крутиться та сама думка: «А може не треба». Якось ну, надто вже похмуро, виглядала ця лікарня. На вулиці почалася справжня злива і в будівлі, що стоїть у лісі, стало зовсім темно і похмуро. Світлані хотілося закинути всю цю витівку, але вони прийшли на зазначене місце.

— Давайте проведемо обряд тут. Дивіться, яка тут велика кімната і як багато місця. — дівчина запобігливо глянула на Богдана.

— Так, гарне місце. — Погодився він, змовницьки переглянувшись зі Світлою.

— Давайте не робитимемо цього. Ну, погуляли та вистачить. — жалібно, благаючи, сказала Надя.

Світлана знову закотила очі і почала діставати з рюкзачка, в якому зазвичай носила змінку до школи, всі атрибути.

— Не скигли! Я що даремно це все тягла із собою сюди? Давай хоч спробуємо, весело ж буде.

Дощ посилився ще більше. Вечеріло і сутеніло. У занедбаній лікарні було мерзлякувато і практично повністю темно. Світлана теж відчувала, що в повітрі висіло щось страшне і моторошне, але відганяла від себе ці думки, бо нічого не повинно було перешкодити розіграшу дурнуватої, плаксивої подруги.

Вона дістала вугілля і намалювала на підлозі пентаграму. По кутках п'ятикутної зірки зробила маленькі круги та поставила туди чорні свічки. Ще вісім свічок вона розставила по колу пентаграми. Покликала друзів у коло і запальничкою вони з Богданом запалили усі свічки. Світлана відчувала хвилювання і тривогу. Вона не думала, що сама почне вірити у те, що відбувається. Коли вони з Богданом і Женею замислювали цей розіграш, то Світлані здавалося, що це не погана ідея. Але зараз їй і самій хотілося відмовитися від витівки.

— Так, тепер усі разом повторюємо: «О, Сатана, прийди».

Голоси школярів звучали невпевнено, перелякано і плутано. Вони повторювали цю фразу, поки не почувся гуркіт грому, і блискавка висвітлила велику кімнату білим відблиском, перебивши на кілька секунд по яскравості нерівне жовте світло свічок. Троє підлітків здригнулися і замовкли. Було страшно. Світлана вже кілька разів пошкодувала, що затіяла цей розіграш, але відступати не збиралася.

— О, Стана, прийди і Надю забери. — сказала вона ключову фразу-знак.

І раптом із навалених у кутку решток меблів, на які ніхто навіть уваги не звернув, вискочило щось у чорному рваному балахоні, рогате, з червоним обличчям, жовтими очима. Обличчя нагадувало бика з виваленим язиком. Воно кинулося у бік Наді. Дівчинка видала крик сповнений страху та розпачу. У цей момент знову вдарила блискавка і загримів грім.